Той, хто вбиває - Кріс Тведт
— Коли це було?
— Ми вселилися дев’ять років тому, десь перед тим... Може, десять-одинадцять років минуло.
— Чому вона наклала на себе руки?
— Чому люди позбавляють себе життя? Здебільшого через хворобу чи депресію, не витримують важкого життя. А найважче потім близьким, правда ж? Ніколи не розуміла, як можна заподіяти горе людям, які їх любили. Але якщо вони знали про їхню любов і все ж наклали на себе руки, то, може, не могли інакше.
— То ви ніколи не бачилися з Раґнгільд?
— На щастя, ні. Якби знала її особисто, можливо, вона б і досі нипала примарою у домі, але ж ні, не нипає... Та й не вірю я в привидів.
— Мамоооо! — знову долинуло з хати.
— Вибачте, мені треба йти. Дівчинка збирається на тренування і, мабуть, не може знайти спортивної форми, яка лежить у неї перед носом, на ліжку.
— Дякую за допомогу, — попрощався я.
Я повертався додому, сонце світило в спину. У кожному разі, Раґнгільд Кюльсейд не була ангелом помсти, як я уявив собі на мить. Вона давно померла, але я нітрохи не сумнівався, що Юсеф її зґвалтував. Усе збігалося: заява, розпач, що тобі не вірять, байдужість поліції, закриття справи, зрештою, самотня прогулянка до лісу й рішення піти з життя, бо вже було несила жити.
Наша система кримінального права сформована задля захисту обвинуваченого. Як адвокат, я завжди вважав, що так і повинно бути, що ця система добра й справедлива, а тепер уперше засумнівався. Жертва так само потребує захисту, як і зловмисник. У фарватері завжди залишаються людські трагедії та зруйновані життя.
У пам’яті зринула непрошена згадка про Геллє. Вона теж була жертвою. Сонцесяйний мав рацію, подумав я. Юсеф таки зґвалтував її. Можливо, вони й були коханцями до моєї появи в її житті, але що з того? Це зовсім не означає, ніби він не міг зґвалтувати її пізніше. Думка, що Юсеф так легко маніпулював мною, скористався моїми сумнівами й нерішучістю, спершу засоромила мене, а потім розлютила. Я мовби знову зрадив Геллє.
Розділ 62
— Де Сюнне? — запитав я, повернувшись із суду.
— Вона сьогодні рано пішла додому, — відповіла пані Сьоренсен.
Я вирішив, що з мене на сьогодні також досить, кинув портфеля з документами на підлогу й пішов з контори.
Надворі розбуялася весна, стало тепло, дуже навіть тепло; вуличні майданчики кав’ярень вирували життям. Дорогою на Калфарет довелося зняти куртку й послабити краватку. Вдома я перевдягнувся у джинси та футболку, узяв собі з холодильника холодного пива й вийшов у садок.
Сюнне сиділа на лавці під сонячною стіною, розкинувши руки на спинці й випроставши ноги. Вона була в кросівках, лосинах і сірій футболці з темними від поту плямами під грудьми й пахвами.
— Привіт!
Сюнне здригнулася, розплющила очі.
— Я не чула, як ти прийшов.
— Хочеш пива?
— Щоб поновити відразу всі калорії, які щойно вибігала?
Я окинув оком її струнке тіло.
— Тобі не зашкодить.
— Тоді неси!
— Візьми моє!
Я простягнув їй відкриту бляшанку, а собі приніс іншу. Сів поруч на лавку.
— Гарне надвечір’я, — сказав я, відсьорбнувши ковток.
Першого теплого дня у році пиво, хай навіть з бляшанки, смакувало неймовірно, гостро й м’яко водночас.
— Здалось би щось погрилювати, — знову озвався я.
— А ти маєш гриль?
— Десь мав би бути. Давно ним не користувався.
— Може, завтра... Якщо погода протримається, — Сюнне відкинула на спинку лавки голову, заплющила очі. — Мені сьогодні, до речі, телефонували, — додала вона.
— Хто?
— Фредрікке Станг.
— Що хотіла? — запитав я, хоча й сам здогадувався.
— Повідомила, що їхня фірма більше не зацікавлена в злитті з нами. Коли я запитала, чому, вона порадила звернутися до тебе. Ні, не так, вона не назвала тебе на ім’я, радила звернутися до «самозакоханого ідіота», але я відразу здогадалася, про кого мова.
— Та ясно!
— Розкажеш, що сталося? — запитала Сюнне, не розплющуючи очей.
— Пригадуєш чоловіка, який нипав поночі в садку кілька днів тому?
Сюнне розплющила очі, повернула до мене голову.
— Як це пов’язано?
— Його звуть Адам Лід, небіж Барбари Бломберг.
Сюнне слухала моє пояснення з незворушним виразом обличчя, а коли закінчив, сказала:
— Не дивно, що Фредрікке розізлилася.
— Єльдар Єйрансон ще більше лютував, але він одержав те, на що заслуговував!
— Можливо... Хоча, з іншого боку, рацію цілком може мати Ярле Сейм, кажучи, що з тих великих грошей більше користі буде, якщо вони потраплять у руки місіонерів, аніж Адама Ліда.
— Не в цьому суть.
— А в чому, Мікаелю?
— Нічого подібного не трапилось би, якби Адам Лід не був наркоманом. Вони намагалися скористатись його беззахисністю, і це їм так не минеться.
— Гаразд... А хіба хтось забороняв Адамові з’явитися в нашій конторі за білого дня, розпитати, що відбувається, або знайти собі іншого адвоката. Ніхто не змушував його ховатися у кущах серед ночі й лякати нормальних людей. Якби хтось інший повівся у такий спосіб, ти, Мікаелю, нізащо не обдарував би його дармовою адвокатською допомогою. Тому я тут непевна, хто трактує наркоманів як звичайних людей, а хто — як ненормальних.
— Ну, це не зовсім одне й те ж... — почав я.
— Може, й так, Мікаелю, — урвала мене Сюнне. — Можливо, я навіть погоджуся з тобою в цьому конкретному випадку. Одного лишень не розумію, чому ти повівся саме так.
— Що ти маєш на увазі?
Її волосся звологло від поту, приклеїлося до чола. Вона відгорнула його роздратованим рухом.
— Ти знаєш, про що я. Кидаєшся зі старту щось робити... Чому не порадився спершу зі мною? Ніби напрошуєшся на сварку. Ніби хочеш зруйнувати оте все добре, що є в тобі.
— Я не думав...
Сюнне
