Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Лоцман поставив шлюпку в «динамічне позиціювання», нирці приготувалися, копи обстежили воду навколо Чорної Леді, а сам він лишився на борту мерзнути й ковтати краплі дощу та бризки моря. Шум двигуна оглушував, а сіра імла, у якій дощ і хвилі злилися в єдине полотно, геть притупляла чутливість. Довколишня картина — мляве море й потрощений небокрай — діяла, як загальне знеболювання.
— Шкода, що тебе послухав, — промимрив Вотерстон, якого гнітило відкрите море.
— Він, мабуть, десь тут скинув тіло. Треба пірнати…
Англійський коп, що стояв на носі шлюпки, загорнувшись у дощовик, знехотя погодився з його словами.
— Що під буйком? — спитав Корсо.
Вотерстон запитально поглянув на одного з нирців.
— Ланцюг, — відізвався той.
— Ланцюг кріпиться до скелі? — напосідав Корсо. — До якоря?
— По-різному буває. Мені здається, тут розташований великий бетонний блок.
Корсо вирішив підвестися й, хитаючись, наблизився до нирців. Та ледь не впав навколішки перед тим із хлопців, хто щойно відповів — той спирався на балони й вантажний пояс і перевіряв надійність кріплення.
— Я хочу туди спуститися разом з вами.
— Годі, не можна вам, — аж похлинувся Вотерстон, який теж щойно підійшов до нирців.
Його обличчя просякло бризками, бачки звисали довгими пасмами, крицеві очі поглядали з-під змоклих від дощу вій.
— Не знаю, чим я думав, коли погодився взяти тебе з собою.
— Вотерсоне, це я керую розслідуванням у Парижі. Знаю, як звик діяти Собєскі. Саме він убив людину сьогодні вночі й перевіз тіло сюди: я мушу побачити на місці, як він скоїв злочин. Навіть під водою важлива кожна дрібничка.
Коп, здавалося, ось-ось заволає, але в останню мить схаменувся. З кишені дощовика витягнув пачку сигарет, губами схопив одну й відразу ж прикрив її рукою, в якій тримав пачку. Другою вийняв запальничку, видобув з неї вогник, прикривши його від вітру та бризок. Скидався на чаклуна, який не хоче показувати, що роблять пальці. Насправді ж це звичні рухи будь-якого англійця, який завжди на «ти» зі стихією дощу.
— Тобто, це правда.
— Що саме?
— Що кажуть про французів, нібито ви найстрашніші в світі нудьгарі.
Корсо волів не сперечатися. Довкола них море снувало свої чорні думки, сновигаючи туди-сюди, і ніщо не могло його заспокоїти. Насамкінець Вотерсон усівся на борт шлюпки, а Корсо знову повернувся на свою лавку — слід ретельно обміркувати план дій.
— Тож ти вважаєш, що чолов’яга хотів просто придбати в Блекпулі дупу на ніч, але згодом його охопили моторошні бажання й він убив свою повію. Але невідомо: то був хлопець чи жінка.
— Саме так.
— Однак йому виявилося цього замало. І посеред ночі він відшукав човна (я відправив своїх людей перевірити, чи це так) і приплив аж сюди, аби втопити жертву під буєм.
— Мабуть, так усе й було…
— Маячня? Абсурд? Перебільшення? Здається, саме так.
— Але у вас є свідчення.
— Геть туманне: ти читав його разом зі мною.
Рибалка бачив у невідомому човні якийсь силует, що викинув блідий і «скоцюрблений» предмет у пащу моря. А коли свідок наважився підійти, аби краще роздивитися, що відбувається, човен уже зник, а біля буйка не залишилося жодного підозрілого сліду — як зараз.
— Сам собі дивуюся, — вів далі інспектор, — що примусив своїх хлопців плигати у зимну — під 10 градусів — воду й відморожувати яйця.
— Я впевнений: ми щось відшукаємо. Мені треба пірнути разом з ними!
— І чому це я маю дозволити тобі спускатися?
— Так пірнаємо чи ні?
Один із нирців стояв майже напоготові: натягнув на голову чорний неопреновий каптур і кріпив балони. Він зрідка зиркав у бік перемовників — йому явно вже терпець урвався.
Настав час примусити полісмена дати згоду, хоча б заради цього довелось неабияк збрехати.
— Я доросла людина, досвідчений поліціянт і вже багато разів пірнав у воду на велику глибину.
— Авжеж.
Ще одна байка. Насправді ж кілька пірнань у теплих водах Карибського моря за прекрасних часів його роману з Емілією не виліпили з нього профі.
Вотерсон, здавалося, розмірковував, затягуючись невидимою сигаретою. Дощ підкреслював яскравість картинки: руді кучері здорованя, рухи, як у фокусника, згини жовтого флуоресцентного дощовика. Мабуть, уже світало, бо кожна дрібничка тепер висвічувала, як вологий перламутр, що переливається всіма барвами на сонці.
— А твоя рука?
— Я вже казав — не переймайтеся.
Той викинув недопалок через бортик і метельнув головою в бік водолазів у комбінезонах, що ніби чекали на Корсо.
— Ти сам зацікавлений у тому, щоб повернутися цілим і неушкодженим. Хочу бачити твій писок, щойно ти піднімешся назад, діставши облизня.
56
Спочатку холод. Миттєво, з усіх боків, обволікає оболонка, що просякає до самих кісток. Суглоби перестають слухатися — настає параліч, що супроводжується затерплістю. Жодних відчуттів. Смерть — десь за рогом, скажімо, це передпокій до переходу в небуття: монітор показує, що тіло більше не реагує на будь-які подразники.
А тоді помалу щось з’являється, формується, чіткішає: тепло. Огортає незвична м’якість, що замикається довкола тіла й створює шовковистий панцир. Ніколи перед тим Корсо не відчував такої задушевної втіхи, ніби його оточило тепло власної крові. Саме так і відбувалося насправді: синтетичний комбінезон пропустив цівочку води між неопреном і шкірою, плівка зігрілася від тіла, де циркулює кров, і відтак оповила його повністю й остаточно.
Такі думки на мить майнули в його голові, коли він борсався у воді, а його тіло своїм теплом розігрівало крижаний морський струмок. Але він уже мусив перемикати увагу на серйозніші речі: обидва його колеги вже встигли подати недвозначний знак, напружили тіло й пірнули в безодню.
Крізь маску Корсо спостерігав за світлом, що падало з неба й відбивалося на поверхні води, за зиґзаґами хвиль, які підносилися й падали, розбивалися й пінилися об скло його окулярів. Згадав, як Бомпар полюбляла окреслювати їхнє ремесло: «Злодії — згори, мерці — знизу, а ми — посередині…» Ну ж бо. Він налаштувався — приємною несподіванкою, до речі, було те, що термічний шок, здається,
