Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Хай як неквапно просувався Собєскі, Корсо відділяло від нього цілих двісті кілометрів — блакитний маячок переміщався в бік Манчестера… Тепер стало зрозуміло, що художник-мандрівник не повертав на Ліверпуль, минув розвилку й попрямував далі магістраллю М56 до Ланкашира.

Корсо був утомленим і збудженим, але це не заважало йому насолоджуватися краєвидом. Позаду залишилися неспокійні вулиці міста, і він помалу занурювався в світ котеджів, зелених пагорбів, білих парканів. Яскраво світило сонце, але передмістя однаково було напоєне водою досхочу: зливи й сплін давно ввійшли в гени кожної англійської місцини.

Рівно о 19-й Собєскі потрапив до Ланкашира й зупинився в Північному кварталі, на вуличці, що носила ім’я Гулдсворта. Корсо лютував, що від міста його досі відділяють цілих сто кілометрів, але боявся перевищувати дозволену швидкість — так і на штраф можна нарватися. Він їхав і переглядав у Google Maps зображення кварталу — напівзруйнована зона, царство цегли та стріт-арту. Вулиця здавалася порожньою, але пошуковець видав назву галереї: «Nothpad». Корсо клікнув ще раз — під назвою виринув список митців на чолі із Собєскі, повідомлялося, що за місяць відбудеться виставка, і вказувався сайт, повністю присвячений цій події.

Отже, Гом Соб порушив наказ лише заради виставки? Корсо не здивувався: з боку художника це була чистої води провокація, ось чому він вирішив не відступати від програми. Тож коп знову помилився у здогадках: Собєскі не втікав, а до Англії виїхав геть не з якихось таємних причин.

Погода змінилася. Небо вкрилося чорним димом промислової революції, війнуло задухою закоптілих шахт і випарами локомотивів.

Вигулькнуло передмістя Манчестера. Ще одне обличчя Об’єднаного Королівства: сумні кам’яниці, поникла рудувата трава вздовж усієї дороги.

На цій відстані ряди будинків та скупчення низеньких осель здавалися абстрактними фігурами, пофарбованими в одноманітно похмурі, сірі й брунатно-жовті відтінки або в блискучі зелені й білі кольори, як на картинах Мондріана і Ротко. Незабаром проступили подробиці краєвиду: виструнчені особняки, бетонні будівлі, на які тиснули свинцевою підошвою хмари, а ближче до обрію виокремлювалися поодинокі ліхтарі, схожі на гаки для туш…

Собєскі рушив звідси хвилин тридцять тому. І лишив по собі приємну новину: назад він не поїхав, а помандрував автомагістраллю М61 у північно-східному напрямку до моря. Перед Корсо постав вибір: зупинитися в Манчестері й опитати власника галереї на вулиці Гулдсворта або кинутися вслід за художником, що сунув у бік ланкаширського узбережжя.

Він схопив телефон і набрав номер Барбі: йому вже набридло вести автівку впівока, намагаючись відстежувати рух маячка на екрані мобільного. У кількох словах виклав суть свої вагань.

— Судячи з того, що мені показує мапа, він може їхати в бік Престона, чи Блекпула, або навіть далі: у Моркам чи Ланкастер. Як гадаєш?

— Він прямує до Блекпула.

— Знаєш місцину?

— Це курорт, де розважаються сім’ї пролетаріїв з Ліверпуля та Манчестера. Там відбувається щось на кшталт ярмарку: грандіозне свято для любителів пива й смаженої картоплі з рибою.

— Навіщо він поперся в таку глушину?

— Там є чимало забав для дорослих.

— Себто?

— Ціла купа стриптиз-клубів.

Корсо відчув, як тілом прокотилася гаряча хвиля. Він натиснув на газ, проминув вихід на Манчестер і помчав просто на північ. І вже почав уявляти, як застукає Собєскі на місці злочину десь на задвірках містечка розваг. Ніч буде насправді гарною.

52

Місто, де здебільшого стояли кам’яниці, здіймалося над темним морем, ніби червона фортеця, поцяткована неоновими вогнями, вивісками, лелітками. Над містом височіла вежа, схожа на Ейфелеву, але меншого розміру, а на висоті кількох десятків метрів над будинками громадилося ціле плетиво американських гірок. Уздовж темних морських хвиль тягнулися довгі дамби, на яких купчилися казино, велетенські оглядові колеса, картопляні ятки. У сутінках, коли гарячі випари й бризки води каламутили останні хвилини агонії дня, курортне містечко зливалося з червонястою охрою неба.

Собєскі вже близько години розгулював вулицями ярмарку для дорослих. Що він шукав? Стриптиз-клуб? Хвойду з великими цицьками? Повію? Здобич? Чи усвідомлював, що підписав собі скерування прямо до в’язниці, куди його відправлять, тільки-но він повернеться до Франції? А може, він геть забув про всі свої проблеми, щойно увійшов у роль хижака, який полює за новою жертвою? Корсо сподівався, що втрутиться за мить до того, як убивця почне діяти, схопить його з мотузкою в одній руці й різаком у другій…

Він поставив машину на стоянці поблизу моря й відключив двигун. Ще раз поглянув на сигнал маячка на плані міста очима зачарованого шукача смарагдів, що після днів і ночей, проведених у болоті й гарячці, в самому серці джунглів натрапив, нарешті, на неповторний камінь.

Тримаючи мобільний, Корсо замкнув двері автівки й рушив уперед. На узбережжі всуціль стояли бінго-холи, бари, ресторани швидкого харчування. Фасади закладів були пофарбовані в яскраві кольори граната, мальви, незабудки. Щораз частіше траплялися строкаті вивіски, які нав’язливо заполоняли надвечір’я. А над поверхнею моря висіли химерні золотаві й мідні електричні дроти, і здавалося, що через них ось-ось станеться коротке замикання.

Галас стояв неймовірний. Із-за порогів яток вилітали звуки року, репу, сальси, циркової музики, протяжні мелодії, що видобувала із себе шарманка. Гральні автомати випльовували цілі потоки монет. Звідусіль лунали голоси гучномовців, які щось вигукували незрозумілою мовою. А головне — над головою боронили небо металеві рейки: скрегіт, гуркіт, рипіння дірявили мозок до самих зубів, наче моторошна бормашина. Бррррррр…

Корсо занесло до міста ніби поривом вітру, що гуляв над пляжем і роздмухував жарини надвечір’я. Але під удаваними веселощами ховалися кричущі злидні. Тут гуляли цілими сім’ями — червонясті пики й руки з тату свідчили про те, що ці люди мали за спиною численні покоління, які животіли на соціальній допомозі й пиячили в пабі або ширялися героїном. Пропащий, хмільний і дикий світ, існування між кухлем пива та roller coasters[75]…

Корсо продовжував стежити за сигналом. А Собєскі походжав туди-сюди, як мародер у пошуках поживи. Він досі не бачив його. Навпаки: намагався шпигувати на відстані, аби не зіткнутися з жертвою віч-на-віч.

Запала ніч — збудження наростало. Жінки й діти, що тримали в руках солодку вату, поверталися до осель. П’яні в дим чоловіки ставали дедалі агресивнішими, сміх переходив у зойки, лемент, образливі вигуки. На щастя, через терористичну загрозу всюди можна було натрапити на солдатські патрулі, які тримали цю чудову публіку