Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Холод заступила темрява. Така густа, така щільна, ніби розлита в морі нафта або давно залежана твань, з якої час висмоктав геть усе: світло, колір, життя. Лишив тільки брудне місиво, малопрозору рідину — наче після кінця світу, — у ній він міг пливти, але очима спостерігав за повним знищенням усього. Ніякого руху. Ані навіть риб’ячого хвостика, усе ніби завмерло. Вічна смерть, безмежна й безформна.
Урешті-решт він угледів пучки проміння — його товариші перебували приблизно за п’ять метрів нижче від нього. Корсо теж мав лампу, що кріпилася до каски, але забув її увімкнути, коли був на поверхні, а тепер… потребував багато зусиль, аби просунутися вглиб болотнини, адже в нього було, скажімо, лише півтори руки. Він уважніше придивився до вогників, які почали віддалятися, визначив на око відстань. А тоді щосили відштовхнувся ногами, аби наздогнати колег, аж барабанні перетинки заляскали, як мембрани динаміків.
Мимоволі він виконав дії, потрібні для зменшення тиску: видихнув у ніздрі, які перед тим стиснув великим і вказівним пальцями, і повітря рикошетом рівномірно розподілилося між перетинками у вухах. Побіжно згадав: на курсах такий спосіб називали «маневром Вальсави». А тепер йому здавалося, наче він висякався у свої пальці…
Нирці чекали на нього знизу. Він помітив вертикальну смугу, що перетинала пучки світла від їхніх ламп — ланцюг буйка. Корсо ввижалося, ніби його тіло існує само по собі, перетворилося на розчинену у воді тінь, за якою він спостерігав збоку.
Він зосередився на напрямку, в якому пливли члени команди, й зрозумів, що вони розпочали швидко спускатися, тримаючись за ланцюг. Услід за ними Корсо схопився за металеві кільця і відчув полегшення: більше він не був сам-один у щільному й засклілому водному всесвіті.
Аж раптом утямив, що його оточує повна тиша.
Уже не було чути ані довгих і стишених хвиль підводного простору, ані власного дихання. Він оглухнув, осліпнув — і занімів. І знову майнула думка, що, якби не пучки проміння двох нирців, можна було б подумати, що він помер, до того ж прекрасно усвідомлював, що помирав посеред безмежжя простору й часу.
Поглянув на дайв-комп’ютер. Пригадав, що тиск залежить від глибини: ближче до поверхні води на один квадратний сантиметр шкіри припадає кілограм, тобто бар. У десяти метрах під водою додається ще один кілограм, а значить, тиск збільшується до двох барів. Але тепер він перебував на глибині до двадцяти п’яти метрів, тож скільки? Навіть гадки не мав. Пам’ятав тільки, що збільшення тиску з кожним метром спуску сповільнюється: щойно глибина досягає тридцяти метрів, тиск зростає лише на 20-40%. Корсо намагався не замислюватися над тим, скільки йому знадобиться часу, аби знову опинитися на поверхні. Він мав притримуватися правил безпечної декомпресії та інколи зупинятися. Себто стояти кілька довгих хвилин нерухомо, аби азот, що він вдихнув, устиг із нього вийти…
Нирці занурювалися глибше. Чи справді варто йти до самого кінця? А може, безглуздо уявляти, що Собєскі вирішив утопити жертву? Рибалка згадував мотузки, тіло, каміння. Корсо був певний, що художник прив’язав баласт до потерпілого й спустив його вздовж ланцюга.
Менше тридцяти метрів. Пучки проміння досі перехрещувалися перед очима, як довгі світні трави, що гойдаються в струменях води. Корсо силувався пливти хутчіш і наздогнати решту команди — ніби сп’янів від повної відсутності перешкод, лише відчував навколо тіла теплу плівку, а коли видихав, помічав світлі, чіткі, щільні бульбашки, схожі на крапельки осілої пари. Він наче рухався в невагомості, перестав існувати…
Корсо ширяв собі далі у воді, аж раптом під маскою його прошив нестерпний біль у горлянці. Він відпустив ланцюг і різко зіщулився. Миттєво приклав руки до редукційного клапана. Але так і не зняв його: перекрити собі доступ до повітря означало вчинити самогубство. А тоді один із нирців схопив його за руку, а другий наблизився до нього впритул і силувався здерти з нього клапан. Корсо намагався вдарити їх — йому було боляче й страшно. Негідники хочуть утопити його! Це вони вприснули йому до рота отруту або ввели у балон токсичний газ.
Корсо відчув, як солона вода хлюпнула йому до рота, але він не дихав. Хай як боліло, він не бажав захлинатися й тонути на чужині. Один із нирців тримав його за голову, — Корсо досі старався відбитися, вислизнути, — а другий тим часом обмацував йому рота, в якому вже було повно води. Стефан намагався його вкусити, але чоловік розтулив йому щелепи, наче який мисливець за крокодилами.
Насамкінець агресор устромив поліціянту в піднебіння ножа із зазубреним лезом. Корсо замружився. Навіть подумав, що конає: в горлі перемішалися кров з водою і не давали дихати. Але зненацька відчув полегшення, потім у роті знову стало сухо, а в легені повернувся кисень. Життя знову вливалося до горла — м’яке, доброзичливе, позбавлене жаху й болю життя… Обидва нирці залишили його, щойно запхали йому назад у зуби клапан.
Лише тоді перед очима Стефана пропливли живі прозорі волокна, що ледь не відправили його до праотців. Пекучі мацаки медузи, переплетені, немов бур’ян, просякнутий отрутою. Він уторопав, що нирці врятували його, коли безцеремонно витягли з рота токсичні плетива, які прослизнули йому під клапан. Кришталева потвора за якусь мить ледь не задушила його насмерть…
Корсо відхилився назад, насолоджуючись відчуттям легкості, повертаючись навколо себе, наче космонавт. Навпомацки відшукав ланцюг, схопився за нього й продовжив спуск.
А тоді натрапив на щось жаске.
Кількома метрами нижче два його помічники оточили тіло, прив’язане зашморгом до ланцюга. Їхні лампи висвічували подробиці похмурої сцени: труп був у тій самій позі, що й Софі та Елен. Затягнуте мотузкою горло, прив’язані за спиною і з’єднані зі щиколотками кисті, але цього разу, аби закрутити петлі, вбивця використав мотузку. Очевидно, він відійшов від звичної схеми, тому що жертвою був чоловік, а його плавки не впоралися б із навантаженням тіла.
Оговтавшись, Корсо приєднався до них. Мотузками жертву прив’язали також за талію до купи каміння, що якось дивно висіло, ніби в невагомості. Ці камінці й слугували тягарцями, які утримували труп на глибині.
Корсо заметляв ногами: прагнув упевнитися на власні очі. Доплив до обличчя чоловіка й побачив, що зашморг був затягнутий. Лице хлопця — близько тридцяти років, звичайно, був красунчиком, доки не потрапив у халепу, — розтинав від вуха до вуха чорний крик, який пом’якшувався колиханням щелеп у морській течії, тож здавалося, наче він дихав під водою.
Лякало й
