Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
…Тільки-но гості згорнули сексуальну тематику, як мого сусіда за столом потягло на високі матерії. Воно й не дивно: він колись разом із моїм свекром учився. Чи то в одному класі, чи то на одному факультеті. Але свекор усе життя нашій школі віддав, а його приятеля одразу, щойно він додому зі свіжим дипломом об’явився, райком партії в нашу місцеву газету забрав. Отам він і просидів аж до самісінької пенсії. І за отого сидіння став таким занудою, що аж молоко скисало, як він до хати заходив. Полюбляв говорити довго, за розумно і не до ладу. От і зараз: скуштував бурячків з хроном і - ні сіло, не впало, повернувся до мене:
- От ви ніколи не замислювалися, чому Черчіллю дали Нобелівську премію саме в галузі літератури?
- Чому ж, замислювалася. От як даю їсти Коханому, так і думаю про Черчілля.
- Ваш чоловік так на нього схожий?
- Чоловік ні. А от Коханий - дуже.
- І ви отак от при всіх визнаєте…
- А що в цьому такого?
Товариш ніяк не міг втямити, чого всі регочуть. А коли йому все розтлумачили, то, на щастя, навіть не образився. Тільки вдарився у спогади:
- Свина з чоловіком переплутати - це ще що! От у мене, пам’ятаю, як я ще районкою керував, так одна баришня написала у заяві: “Прошу прийняти мене на посаду кор-ректора”. Уявляєте? Заплуталася між кореспондентом і ректором.
І тут у Павла з-під руки виринув ще порівняно не п’яний Петя Гітлер зі своєю баночкою на дьоготь:
- Знайшли, кому дивуватися - баришні недовченій. А от у нас у школі, пам’ятаю, Валінтіна Спірідоновна, русачка наша, якось таке з книжки прочитала: “У входа стоял швайцар с бакенбродами”.
…Добре п’яненький тамада оголосив:
- А зараз добре слово молодим скажуть сваха Іван Петрович і сват Галина Андріївна. Тю! Я мав на увазі - сваха Іван Андрій ович і сват Галина Петрівна.
- Сатурну більше не наливати! - звично скомандував Вася Дизель.
… Задзвонив мобільник. Мій Павло витяг його, послухав і спантеличено сказав:
- Дзвонили з районного загсу. Питали, чи це не ми у них у туалеті дідуся забули. Але ж наші начебто всі на місці…
- Дідусь у загсі - це ще що… Он у районі не свою бабцю з моргу забрали. Вже до ями опустили, аж тут справжні родичі прибігли з криком: махнем, не глядячи! Ви нам нашу бабцю, а ми вам - вашу!
- Жах! Нічого святого у людей не лишилося.
- Е, не кажіть. Інакше б мінятися не стали.
- Та я не про те. В нашому районному морзі така плутанина, що не дивно було би якби не те що покійників переплутали - живого поховали!
- Свят-свят-свят! Що це ви таке кажете?
- Не кажу, а розказую. Те, що сам чув.
Я вже давно помітила дивну особливість наших людей. На поминках неодмінно говорять “за життя”, а на весіллях обов’язково хтось та почне тему: як кого ховали і хто від чого помер, і хто гірко плакав, а хто у хусточку хмикав.
- Що було, товариство, то було. Я сам, пригадую, колись санітарові з нашого моргу пику натовк. Уявляєте - приходжу якось домовлятися щодо покійного дядька з маминого боку… ну, там обмити, поголити, одягнути… а ця п’яна скотина питає: “Вам як незабутнього поголити - з одеколоном чи без, невтішний ви мій?” Ну, довелося мізки вправити.
- А там ще дві санітарки були. Різне про них казали.
- Були та й загули. Одна від п’яні згоріла, а другу новий начальник вигнав.
- Новий? А я й не знав.
- І дякуйте Богу, що не знали. Бо морг - то вам не продмаг, туди щодня не ходять. Кажуть, якийсь об’явився, навів порядок. Старих п’янюг вигнав, набрав нових.
- Кого нових, п’янюг?
- Ой, не ловіть мене, куме, на слові! І взагалі, чого це ми тут завелися про покійників? Наче більше нема про що. Давайте краще вип’ємо за молодих!
… Мій сусід, гість із іншого району націлив оком на другий кінець столу:
- О! А то хто коло Федоровича сидить?
- Зять їхній.
- А звідки я його знаю?
Цікаве питання, особливо після десятого тосту. Хоча - після одинадцятого я почула ще цікавіше.
- Знаєте, яка різниця між нами, українцями і росіянами, котрі москалі?
- Ну, виходячи з етногенетичної спільності…
- Та облиште ви вашу науку для студентів і слухайте. У нас на весіллі тещу зять вивозить на тачці чи візку. А у москалів - на бороні, та ще й зубцями догори. Відчуваєте різницю?
- Та ви що? Яка дикість! Не жартуєте? - аж підскочила баба Софа.
Тут встряв Зять:
- Вай, мама-джан! Якби я знав, який скарб моя теща, то я би на