Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Тьотя зітхнула і нахилилася до свата, себто, до Васі Дизеля:

- Повезло нашому Броникові. Сирота, а дочку олігарха взяв! От порадуються у нас у селі, як розкажу!

- Чекайте, якого олігарха?

- Ну, ви ж заправку маєте? А той, хто на бензині сидить - ясне діло, олігарх. І взагалі, дивлюсь я: у вас село багате, не те що наше. У нас роботи немає, з самого городу не проживеш. І до траси далеко, городину продавати не вийдеш. Отак і мучимося, як би дожити до тої пенсії. А хто дожив - бідкається, що на неї не проживеш.

- То чого ж не поїдете туди, де є робота?

- Та знаєте… не хочеться рідні місця кидати. У нас же так гарно, така природа! Ліс, річка! А повітря! А я хату квітами обсадила, то так гарно, так гарно!

- Як у вас так гарно, то хай до вас у відпустку люди з міста їдуть. Он я бачив у Прикарпатті: господарі поставили літні хатки у дворі, пускають дачників, готують їм їсти. Харчі ж зі свого городу. І знаєте - добре заробляють, бо міські охоче їдуть. Зараз у санаторіях такі ціни гилять, що не кожен потягне. А отакий, як його називають, зелений туризм багатьом подобається.

- То це що - якась міська пані приїде, а я їй прислужувати маю?

- Чому пані? Така ж, як і ви. Тільки вона за рік добряче втомилася розриватися між роботою і домашнім господарством, тому вам добре заплатить за те, що ви замість маленької каструлі борщу зготуєте великий баняк, аби й на неї з чоловіком вистачило. А як той чоловік за компанію з вашим кілька разів на рибу сходить - то буде щасливий до наступного року.

- Ну ні-і-і, хто ж це таким буде займатися? Це ж позор - на когось спину гнути!

- А-а-а… ну добре, тоді нюхайте, тьотю, ваші квіточки. Тільки ж не забувайте: на білому пісочку гречка не родить.

Вася Дизель нахилився до нас із Павлом:

- Був я у їхньому селі. Паркани повалилися, на майдані перед сільрадою клумба бур’яном заросла в людський зріст, у клубі не тільки вікна й двері, а й підлогу видерли і вкрали, сільмаг уже три роки не працює, бо нема кому до цього діла рук докласти. Себто, люди є, але кожен каже, що спекулянтом ніколи не був і не буде. Спекулянтом! І сміх і гріх. Уявляєте - вони ті дошки з клубу не на ремонт пустили, а в печах попалили! Ні, ну я розумію, в колгоспі роботи немає, нову хату поставити - нема грошей… але ж щоб узяти в руки молоток, гвіздки і паркан підрихтувати грошей не треба.

- А гвіздки за що купити?

- Що значить - купити? У хорошого господаря вони завжди є. Он у мене на горищі досі у скрині ще дореволюційні, моїм прадідом ковані лежать! Я, коли стару хату розбирали, обценьками до останнього гвіздочка повитягав. І не викидаю, бо знаю, що колись як знахідка будуть. Але то таке. Слава Богу, племінник не в тьотю вдався. Ми з ним уже таку добру справу задумали! Як вдасться: закачаєтеся! Тільки поспішати треба, щоб хтось дорогу не перебіг.

Мій Павло подумав-подумав і відповів:

- Васю, воно, звичайно, щодо поспішати… то воно так. Неповороткому поросяті дістається цицька коло дупи. Тільки ж - я тебе знаю, тому прошу: робіть із зятем, що хочете, аби лишень від вашої доброї справи все українське військо бляшаною виваркою не накрилося. Бо воно і так уже… Марусю, мовчу, мовчу, мовчу! Забери кулака спід моїх ребер. Більше не буду.

- Ото ж! - підтримала мене свекруха - Синочок не кращий за свого тата. Той теж, за що би не взявся, все на політику зверне.

Свекор здогадався, що йдеться про нього, але недочув за гамором, що саме кажуть. Тому відповів навмання:

- А нікуди не дінешся! Влюбишся і женишся.

І знову повернувся до сусідів, які, схоже, розповідали щось веселеньке.

- …а ще така історія у нашому селі була: погавкалися жінка з чоловіком. Не вперше. Де був, з ким пив, знову за свої, а діти голодні… слово по слову, а на кінець: оце хата, оце діти, оце худоба. Крутися сам, доглядай, порайся, а я тебе кидаю і повертаюся до мами. Май на увазі: корову ввечері треба подоїти, дітей нагодувати у спати вкласти.

Ну, чоловік посидів-почекав, а раптом охолоне - і повернеться. Але вже темніє, корова сама рогами хвіртку відчиняє, а діти за штанину смичуть: тату, їсти! Бере дядько відро - і йде до хліва. Оце, думає, корову подою, дітям молока наллю, хліба вріжу - от і вечеря.

А корова по-перше, до хазяйки звикла, а по-друге, перегару, як усі особи жіночої статі, не терпіла. Він сів, відро підставив, за дійки смик-смик, а вона ногою - хвиць-хвиць! І відро - за двері. Дядько вирішив застосувати інженерний підхід: знайшов якогось оривка і зафіксував корові праву задню - до загородки. Так вона ухитрилася те ж саме проробити лівою. Прив’язав він і ліву. Тільки знову примостився, а вона скотина хвостом - мах! І йому по писку! Покотилися і відро, і дядько.

Ну, він уже такий лютий встав, що вже й не тямить, що робить. Підставив ослона ззаду, виліз, задер корові хвоста, перекинув через бантину, глядь - а прив’язувати нічим! То він зопалу однією рукою хвоста тримає, а другою розстебнув паска зі штанів, витяг і вже моститься