Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Стіллер писав упродовж усього допиту. А тепер згорнув блокнот.

— Я працюю у групі давніх і нерозкритих справ у Кріпосі.

Ґюдім кивнув.

— Справа, яку ми поновили тепер, — «справа Єршьо», — вів далі Стіллер.

— А я думав, ви розслідуєте пограбування, — вражено промовив Ґюдім.

— Пограбування — це компетенція інспектора Тюле, — він кивнув на колегу. — Я ж намагаюся з’ясувати, що сталося з Симоном Мейєром. Ви маєте угоду з генпрокурором. Варто було б підкріпити її свідченням ще й у цій справі.

Ґюдім похитав головою.

— Знаю лише, що дівчина Даніеля шукала його в Іспанії. А ще чув балачки, ніби він закопаний у гравійному кар’єрі.

— Від кого чув?

— Від Даніеля. Його дівчина вичитала в поліційних рапортах про якусь ясновидицю, котра побачила його під камінням. Але тепер Даніель має іншу версію, як на мене, правдоподібнішу.

— Яку ж?

— Оскар його позбувся, так? Хлопчисько-рибак побачив його з грошима, тож Оскар не мав іншого виходу. Тепер, коли ви знайшли гроші, це дуже схоже на реальність. У кожному разі, я не вірю, що він потонув. Потопельника неодмінно знайшли б. Не може бути звичайним збігом крадіжка грошей і зникнення людини. Можливо, Оскар прикопав його десь під камінням, як і передбачила ясновидиця.

Вістінґ збільшив зумом обличчя Ґюдіма, так що воно заповнило весь екран монітора. Думки вирували в голові. Симон Мейєр побачив таке, чого бачити не смів, і його вбили, щоб приховати інший злочин. Але його і гроші викрадав аж ніяк не Оскар Тведт. Награбоване опинилося у тодішнього міністра охорони здоров’я, а згодом міністра закордонних справ, Бернгарда Клаусена. Велике питання — яким чином? Те саме стосується і запитання, що сталося з Симоном Мейєром.

61

У кутку підвального офісу працював принтер. Ліне вивчала аркуш, який поволі виповзав з апарата. Фото Даніеля Ліндберґа. Вродливий шатен. Засмагле обличчя з білозубою усмішкою. Ліне впізнала в його доньці деякі батькові риси. Підборіддя, ледь помітні веснянки на носі, близько посаджені темні очі.

Аудюн Тюле взяв з принтера аркуш, повісив фото на стіні поруч з Александером Квамме.

— Ми трохи маємо на нього інформації, — сказав Тюле. — Поліційне фото зроблено три роки тому, коли його затримали за бійку на відкритому майданчику одного ресторану. Він працює в спортцентрі, яким володіє удвох із братом. Швидше за все, там і познайомився з Александером Квамме.

Стіллер обернувся до Ліне.

— Вони намагаються з’ясувати, куди поділися гроші, вважали, ніби ти щось знаєш. З того, що знайшли в твоєму ноутбуку і побачили на дошці, могли прийти до висновку, що гроші забрав Леннарт Клаусен.

— Раціональна гіпотеза, — кивнув Тюле. — Леннарт місцевий. Те, що він загинув одразу після крадіжки, дає їм підстави вважати, що здобич усе ще лежить десь неторкана.

— Очевидно, саме так і було, — втрутився Мортенсен.

— Вони йдуть твоїм слідом, Ліне, — підхопив Стіллер. — Ти вивідала, що саме Томмі Плейм і Аксель Скавгауґ були тоді найближчими друзями Леннарта Клаусена. Отож хтось із них мусив знати, де заховано гроші.

— Вони продовжать пошуки, — сказав Тюле.

— А ми їм допоможемо, — усміхнувся Стіллер.

— Як? — здивувалася Ліне.

— Наша перевага в тому, що вони не знають, що ми знаємо про подвійну роль Генрієтте. При наступній зустрічі ти їй розкажеш про свої здогади, де Леннарт Клаусен міг заховати вкрадені гроші. Ми їх туди заведемо і візьмемо на гарячому.

— Влаштуємо обман, як з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле.

— Перенесемо туди камери, влаштуємо засідку, — кивнув Стіллер.

— А де? — поцікавилася Ліне. — Де Леннарт найімовірніше міг заховати гроші, і як це мені вдалося додуматись, де їх шукати?

— Гараж! — спало на думку Вістінґові.

— Який гараж?

— Удома в його батька. Гараж напхом напханий мотоциклетними запчастинами й інструментами, — пояснив Вістінґ. — Стоїть неторканий від самої смерті Леннарта.

— Чудово! — вигукнув Мортенсен.

— Мені потрібна надійніша історія, — промовила Ліне.

— Поговори з його подружкою, котра живе в Іспанії. Заведи розмову про гараж, а тоді зможеш використати інформацію, — запропонував Вістінґ.

— Дзвони! — Стіллер кивнув на мобільний на столі. — Про зустріч з Генрієтте домовишся на завтра.

Ліне взяла телефон.

— На завтра я вже маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом.

— Скасуй! — порадив Мортенсен.

— Він колишній міністр фінансів, — нагадала Ліне. — Не так легко було отримати згоду на зустріч. Я не можу її скасувати просто так!

— Коли зустріч? — запитав Вістінґ.

— О десятій ранку на його дачі в Хєррінґсвіку.

— Встигнеш і туди, і туди, — запевнив Вістінґ.

Ліне кивнула й вийшла з телефоном з кімнати.

Вона стала перед вікном на кухні, дивилася на свій будинок унизу вулиці. Треба було залишити увімкненим світло. Вечірня темінь наповзає чимраз раніше і вже огорнула все навколо.

Ринґтон слабко вібрував у слухавці, але, коли Рита Салвесен відповіла, голос здався зовсім близьким.

— Як справи? — запитала Ліне. — Розмовляли з адвокатом про оформлення спадку?

— Так, він про все подбає. Ніякого заповіту не було, тож Лєна успадкує все. Дякую за турботу! Може, зустрінемося, коли я приїду в Норвегію?

— З радістю! — відповіла Ліне. — Що думаєте вчинити з будинком?

— Продати.

— Не маєте наміру повернутися до Норвегії?

— У кожному разі, не найближчим часом.

— Я проїжджала повз дім, коли недавно була в Колботні, — вела далі Ліне, хоча це й не було правдою, але їй треба було підвести розмову до будинку й гаража. — Розташований у гарному місці, пасує для родини з маленькими дітьми, — додала вона.

— Я знаю.

— Ви часто там бували з Леннартом?

— Ні, більше часу проводили в мене вдома.

— Леннарт, мабуть, не вилазив зі свого гаража, я так розумію?

Рита засміялася.

— Це правда! Бавився своїми мотоциклами день і ніч. Нікому не дозволялося туди навіть носа потикати.

А ось це чудово, подумала Ліне. Можна використати Ритині слова в розмові з Генрієтте.

— Чому ж це? — запитала Ліне.

— Ну, не знаю. Ось я, наприклад, малюю і теж не люблю, щоб хтось зазирав мені через плече, доки картина ще не готова. Гадаю, з Леннартом було приблизно так само. Він лагодив моцики, шліфував, лакував. Мабуть, не хотів, щоб їх хтось бачив недосконалими. У вашій журналістській роботі, певно, все так само. Ви ж не захочете показувати комусь свої чернетки.

— Ваша правда. — погодилася Ліне.

— Зовсім нестерпно стало влітку напередодні його загибелі, — розповідала Рита. — Здається, він збирав мотоцикл для мене. У кожному разі, наполягав на здачі іспиту на право водіння. Хотів їздити зі мною удвох.

— Здали?

— Ні, до цього так ніколи й не дійшло.

Ліне отримала