Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Повідомте мене, коли будете в Норвегії, — попросила Ліне, завершуючи розмову.

— Добре! Довго чекати не доведеться, бо ж мені треба підписати папери і все таке інше.

— Чудово!

Після розмови з Ритою Ліне набрала номер Генрієтте.

До кухні увійшов Вістінґ.

Ліне відвернулася від вікна, оперлася спиною на кухонний стіл.

— Не факт, що вона відповість.

— А ти спробуй! Може, згодом передзвонить.

Ліне увімкнула голосний зв’язок.

Генрієте взяла слухавку. Десь на задньому тлі чулася музика.

— Маєш новини? — запитала вона.

— Та як сказати… Дещо сталося. Мабуть, я відмовлюся від цієї справи.

Музику на тому кінці вимкнули.

— Що таке?

— На мене напали. Украли ноутбук. Підозрюю, це пов’язано з моїми пошуками.

— Думаєш?

Ліне розповіла про напад, але не зізналася, що перед тим побувала в Національній бібліотеці, читала давніші статті Генрієтте Коппанґ.

— Чому вважаєш, що напад пов’язаний з пограбуванням в аеропорту?

— Бо сталося іще дещо. Важко пояснити, але, здається, хтось вирішив, що я копаю в цьому напрямку.

Вістінґ кивнув, схвалюючи тактику доньки: так, треба створити враження, ніби погрози на неї подіяли.

— Хто?

— Це не телефонна розмова.

— То ти хочеш покинути розслідування?

Ліне намагалася витлумачити її тон, розпізнати, задоволення чи стурбованість звучать у ньому, однак не зуміла.

— І сама не знаю… — відповіла вона. — Маю припущення, де заховані гроші.

— І де?

— У надійному сховку.

— Ти не повинна здаватися, — підбадьорила її Генрієтте. — Можемо завтра побачитися?

— Я маю домовлену на ранок зустріч. Зовсім з іншого приводу. Та й жінка, яка пильнує Амалію, зможе побути з нею лише до другої.

— Я приїду до тебе. Посидимо в тій самій кав’ярні.

— Навіть не знаю… Усе це починає ставати небезпечним.

— Сказала «а», то мусиш сказати й «б», — наполягала Генрієтте. — У будь-якому разі, ти мені повинна ще розповісти свої припущення про те, де сховано гроші.

— Гаразд! — погодилася Ліне. — Тоді о першій.

62

Уночі відчутно похолодніло. Небо затягнуло важкими сірими хмарами, у кронах дерев здійнявся вітер. Ліне зайшла до себе додому по светр, прихопила курточку для Амалії. Кинула в авто маячок, який раніше знайшов Мортенсен, щоб зловмисники бачили її пересування.

Віддавши Амалію няньці, вона поїхала через місто на східну околицю, до Ларвіксфьорду. Вузькою звивистою дорогою вона через кілька кілометрів добралась до старого причалу, де розташовувалася дача колишнього міністра фінансів і партійного соратника Бернгарда Клаусена. Вона їхала за вказівниками, які привели її до білого шкіперського будиночка, що притулився у сховку між стрімкими скелями над самим фьордом. Пронизливий морський вітер змусив її втягнути голову в плечі.

— Поговоримо всередині, — запропонував Трюґве Юнсрюд, ставши на порозі.

Ліне пройшла за ним до вітальні з великими вікнами на море. Господар прибрав з обіднього столу газети й журнали.

— Так, Бернгард Клаусен, — почав Юнсрюд. — Він залишив по собі величезну пустку.

— Тим часом з’явилася нова інформація, — завважила Ліне.

— Ви маєте на увазі його книжку?

Ліне кивнула.

— Ви знаєте, про що він там пише? — запитала вона.

Юнсрюд усміхнувся.

— Не читав…

— Минулого тижня я розмовляла з Ґюттормом Геллевіком, — повела Ліне. — У мене склалося враження, що Клаусен став вільнодумцем, який більше не сповідував соціал-демократичних ідеалів.

Колишній міністр фінансів кивнув.

— Доброго політика визначають стійкі, принципові погляди, однак я вважаю, що здатність до змін в результаті суспільних дискусій та персонального досвіду — не така вже й погана характеристика особистості.

— Як ви сприйняли зміну його світогляду?

— Ми здебільшого обговорювали проблеми фінансів. Бернгард Клаусен не погоджувався з податковими пропозиціями Робітничої партії напередодні виборів, вимагав установити нижчий податковий поріг і тим самим збільшити індивідуальне споживання. Він вважав, що ми, політики, мали б відчувати більше довіри до свого народу, дозволити йому самому обирати, на що витрачати зароблені гроші. Стверджував, що важка робота й приватні ініціативи повинні високо оплачуватися. Може, так думати його спонукало власне життя, коли він змушений був важко гарувати, багато чим жертвувати, а віддачу отримував неспівмірну.

Трюґве Юнсрюд підвівся, приніс кавник і дві філіжанки.

— Коли ви помітили зміни в його політичному світогляді?

Господар налив кави.

— Не певний, чи вираз «зміна політичного світогляду» коректний. Звучить надто драматично. Просто він вірив в індивідуальну свободу й особисту відповідальність. Однак ми, близькі його соратники, помітили зміни після однієї лікарняної відпустки, коли він був міністром охорони здоров’я.

Ліне скористалася нагодою нав’язати розмові тему, яка найбільше її цікавила.

— Після смерті сина? — запитала вона.

Трюґве Юнсрюд заковтнув наживку.

— Радше після смерті дружини. Гадаю, він тоді впав у депресію…

— Тобто?

Партійний ветеран похапливо відпив трохи кави.

— Охорона здоров'я — одне з наших найбільших національних досягнень, але для того, щоб зберегти хороший рівень медичного обслуговування, ми не можемо допомогти всім і в усьому. Ліки для Ліси коштували мільйони і, можливо, подарували б їй на рік-два довше життя. Комітет з прийняття рішень уже відхилив прохання про лікування, як за ціною, так і тому, що не було доказів його ефективності. Я пам'ятаю розмови про операцію в Ізраїлі, але норвезькі лікарі її не підтримали. Багато в чому Бернгард Клаусен став політичним заручником. Він вирішив продати дачу в Ставерні й за виручені кошти купити необхідні ліки, але це означало б кінець його міністерської кар’єри.

Трюґве Юнсрюд стиснув губи, ніби сказав забагато.

— Зрештою, від ідеї продати дачу його відмовила сама Ліса. Вона вважала, що куплений час не вартий тих проблем, які постануть, а чоловік та син не матимуть більше втіхи від літньої хатинки. Суть у тому, що Бернгард ніколи не почувався вільним у виборі, коли йшлося про нього особисто і про його сім’ю. Тому й почався отой період світоглядних сумнівів.

— Я так зрозуміла, що Леннарт звинувачував батька в смерті матері, — втрутилася у розповідь Ліне.

— Звичайно, звинувачував, але не так безжально, як звинувачував себе сам Бернгард. Це не зруйнувало їхні стосунки.

Ліне завважила, що чула протилежне твердження. Трюґве Юнсрюд підвівся.

— Стосунки між батьком і сином іноді бувають непростими, — сказав він, рушаючи в протилежний кінець вітальні. — Покажу вам одне фото.

Він відчинив шухляду комода й вийняв конверт з фотографіями.

— Я знайшов їх учора, перебираючи старі фото.

Трюгве Юнсрюд поклав перед Ліне фотознімок Леннарта і його батька. Вони стояли, обійнявши одне одного за плечі. У вільній руці Бернгард Клаусен тримав молоток. Обоє усміхалися фотографу.

— Хіба не чудове фото! — захоплено мовив Юнсрюд.

Ліне підняла його вгору. Фотографія добре скомпонована. Контрасти світла й тіні створювали ефект простору. Та все ж усмішки обох чоловіків