Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
І тут я відчуваю, що він десь поруч. Немає звуку, немає запаху, нічого не видно. Але сліди змушують мене гостро відчути присутність сторонньої людини, усвідомити навислу небезпеку.
Ми вичікуємо хвилин двадцять. Коли холод примушує мене затремтіти, я відсовуюся від стіни, щоб не було випадкових звуків. Можливо, мені здатися й піти назад тим самим шляхом, яким я прийшла? Але я залишаюся. Мені огидний страх. Я ненавиджу відчувати страх. Є тільки один шлях до безстрашності. Це шлях, що веде до таємничого центру страху.
Всі ці двадцять хвилин — тільки безмовне очікування. На тринадцятиградусному морозі. Так могла чекати моя мати. Це легко вдається більшості гренландських мисливців. На це я й сама іноді здатна. Для більшості європейців це було б неможливо. Вони б почали переминатися з ноги на ногу, покашлювати, шурхотіти одягом.
Він, чию присутність я відчуваю менш ніж за метр від себе, мабуть, упевнений в тому, що він один і ніхто не може бачити або чути його. Проте він такий тихий, неначе його й не існує зовсім.
Та все ж у мене ні на секунду не виникає спокуси поворушитися, поступитися холоду. Я відчуваю, як довга, протяжна нота всередині підказує мені, що тут хтось є. І що він чекає мене.
Я навіть не чую, як він іде. На хвилину я заплющила очі, бо від холоду вони стали сльозитися. Коли я їх розплющую, від навісу відривається тінь, вона віддаляється. Висока людина, швидка, плавна хода. А на голові, немов ореол або корона, щось біле, напевно капелюх.
Є два способи мітити білих ведмедів. Звичайно їх усипляють з вертольота. Машина опускається прямо над ведмедем, висовуєшся з кабіни, і тієї миті, коли повітряна хвиля від гвинта досягає його, він притискається до землі, а ти стріляєш.
І є інший спосіб, який ми використовували на Свальбарді. З мотосаней — «спосіб вікінгів». Стріляєш із спеціальної духової рушниці, виготовленої Нієндаммом у Південній Ютландії. Для цього потрібно наблизитися на відстань не більше п’ятдесяти метрів. Ще краще — менше двадцяти п’яти. У ту мить, коли ведмідь зупиняється і дивиться на тебе, ти бачиш його таким, яким він є насправді. Не живу тушу, якою вас розважають у зоопарку, а того, хто зображений на гербі Гренландії, величезного, три чверті тонни м’язів, кісток і зубів — колосальна, смертоносна, вибухонебезпечна енергія. Хижак, який існує всього лише двадцять тисяч років і для якого весь цей час існували тільки два види ссавців — його власний вид і здобич, їжа.
Я ніколи не промахувалася. Ми стріляли кулями, які за допомогою газового механізму вприскували велику дозу зо-латилу. Він падав майже миттєво. Але мені жодного разу не вдалося уникнути панічного страху, від якого волосся ставало дибом на голові.
Так і зараз. Те, що віддаляється від мене, це лише тінь, незнайомець, людина, яка не помічає моєї присутності. Але на моїй нечутливій від холоду шкірі; немов голки їжака, настовбурчуються волоски.
Я виходжу до сходів через підвал. Квартира механіка замкнута, і скотч на місці.
Двері до квартири Юліани відчинені. Коли я проходжу мимо, вона виходить на сходи.
— Ти їдеш, Смілло?
Вигляд у неї безпорадний і змучений. Все одно я її ненавиджу.
— Чому ти не розповіла мені про Вінґа? — кажу я. — Про те, що він приїжджав по Ісайю.
Вона починає ридати.
— Квартира. Він дав нам квартиру. Він якесь цабе в житловому кооперативі. Він би міг відібрати її у нас. Він сам так сказав. Ти не повернешся?
— Повернуся, — кажу я.
Це правда. Мені доведеться повернутися. Вона — єдине, що залишилося від Ісайї. Як і я для Моріца — єдиний зв’язок з моєю матір’ю.
Я підіймаюся на свій поверх. Скотч не зрушено. Я відчиняю двері. Усе лежить так, як я і залишила. Я збираю найнеобхідніше. Виходить дві валізи, і вони важать стільки, що мені довелося б викликати вантажників. Я намагаюся все укласти знову. Це важко, бо я не наважуюся запалювати світло, — мені доводиться складати все у відбитому снігом світлі міста, що просочується через вікно. Врешті-решт я обмежуюся великою спортивною сумкою. Але не без жахливих жертв.
Стоячи посеред кімнати, я роззираюся востаннє на всі боки. Потім дістаю з ящика Ісайїну коробку і кладу її в сумку. Подумки я швидко прощаюся зі своєю домівкою.
У цю мить дзвонить телефон.
І хай собі дзвонить на здоров’я. Я ж не говорила механіку, що піду сюди. І в мене немає особливого бажання розмовляти з поліцією. Все інше теж може зачекати. Мені просто не треба брати трубку. Я ризикую втратити все, вигравати ж мені нічого.
Я знімаю скотч і беру трубку.
— Смілла…
Говорить він спроквола, майже неуважно. Але при цьому оксамитовим, звучним, як у рекламному ролику, голосом. Я його раніше не чула. Волосся у мене на потилиці стає дибом. Я знаю, що цей голос належить людині, від якої я тільки що стояла на відстані менше метра. Я знаю це напевно.
— Смілло… Я знаю, що ти там.
Я чую його дихання. Глибоке, спокійне.
— Смілло…
Я кладу трубку — не на важіль, а на стіл. Мені доводиться взяти її двома руками, щоб не впустити. Вішаю сумку на плече. Я не витрачаю часу на те, щоб перевзутися. Я просто вилітаю з дверей, біжу вниз темними сходами, на вулицю і по Странґаде, через міст і по Хаунеґаде. Неможливо тримати себе в руках кожну секунду. У кожного з нас буває момент, коли паніка перемагає.
Ландер сидить у машині з працюючим двигуном. Я кидаюся на сидіння поряд з ним і притискаюся до нього.
— Непогано для початку, — каже він.
Минає якийсь час, перш ніж мені вдається віддихатися.
— Як виняток це був вираз симпатії, — кажу я. — Не уявляй собі дуже багато.
Я не заперечую проти того, щоб він підвіз мене прямо додому. У всякому разі, на сьогоднішній вечір я втратила будь-яке бажання вештатися самій у темряві. І я не знаю іншого місця, куди я могла б поїхати. Двері відчиняє сам Моріц. У білому махровому халаті, білих шовкових шортах, з розкуйовдженим волоссям і заспаними очима.
Він дивиться на мене. Він дивиться на Ландера, який тримає мою сумку. Він дивиться на «ягуар». У його напівсонному мозку блукають, борючись одне з одним, здивування, ревнощі, давня злість, дратівливість, цікавість і ввічливе обурення. Потім він тре щетину на обличчі.
— Ти зайдеш? — каже він. — Чи мені просто просунути тобі гроші через щілину для газет?