Таргани - Ю. Несбе

Харрі похитав головою.

— Ми довідалися про це сьогодні вранці на нараді. Наше начальство встигло поспілкуватися.

Ліз підскочила на стільці, коли Харрі ввалився в кабінет без усяких формальностей.

— Доброго ранку, Харрі!

— Та не дуже він добрий. Ліг спати тільки о п’ятій. Чув, розслідування хочуть припинити?

Ліз зітхнула.

— Видно по всьому, наші начальники знову поговорили. Твоя повела розмову про нестачу бюджетних коштів і кадрів, а тому захотіла негайно повернути тебе на робоче місце, тоді як наш розсердився, що ми проігнорували ще кілька вбивств, займаючись цією справою. Зрозуміло, йдеться не про те, щоб закрити нашу справу, а про те, щоб не вважати її пріоритетною.

— І що далі?

— А те, що я отримала наказ простежити, щоб за два-три дні ти вже сидів у літаку.

— І що?

— Я відрапортувала, що всі авіаквитки на січень, як звичайно, розпродані й доведеться почекати як мінімум тиждень.

— Отже, у нас є цілий тиждень?

— Ні, мені було заявлено, що, коли немає дешевих квитків, треба летіти бізнес-класом.

Харрі розреготався:

— Бісові діти! І вони ще говорять про бюджет? А знаєш, вони засмикалися.

Стілець під Ліз заскрипів, коли вона відкинулася на його спинку.

— Хочеш обговорити це, Харрі?

— А ти хочеш? — запитав він.

— Не знаю, чи хочу я, — відповіла вона. — Про деякі речі краще помовчати, чи не так?

— Чому ж ми цього не робимо?

Вона відвернулася, підняла жалюзі й виглянула у вікно. Над її гладкою головою промені сонця утворили сяючий німб.

— Тобі відомо, скільки в середньому отримує новобранець Міністерства національної поліції, Харрі? Сто п’ятдесят доларів на місяць. У міністерстві працюють сто двадцять тисяч поліцейських, яким треба годувати свої родини, і ми не в змозі платити їм гарну зарплату. Тобі не здається природним, що деякі з них можуть заплющувати очі на якісь речі, заради того щоб отримати прибавку?

— Ні, не здається.

Вона зітхнула.

— Особисто я ніколи не зневажаю службовими обов’язками. Ніхто не знає, як мені теж бувають потрібні зайві гроші, але я ніколи не поступлюся чимось заради них. Мої слова, напевно, нагадують клятву скаутів, але хтось же має виконувати свою роботу.

— А крім того, на тобі…

— …відповідальність, так, — утомлено усміхнулася вона. — Хтось повинен нести цей хрест.

Харрі почав розповідати. Вона принесла каву, повідомила на комутатор, щоб її не кликали до телефону, записувала за Харрі, принесла ще кави, дивилася в стелю, лаялася останніми словами й зрештою сказала Харрі, щоб він ішов, бо їй треба подумати.

За годину вона знову викликала його до себе. Скаженіючи від люті.

— Чорт забирай, Харрі, ти взагалі розумієш, про що мене просиш?

— Так. І бачу, ти теж це зрозуміла.

— Я ризикую втратити роботу, якщо погоджуся покривати тебе й цього Льокена.

— Буде мило з твого боку!

— Чорти б тебе забрали!

Харрі усміхнувся.

Пані, що взяла слухавку в Торговельній палаті Бангкока, негайно поклала її, тільки-но Харрі заговорив англійською. Тоді він попросив Нхо передзвонити туди й вимовив по буквах назву, написану на першій сторінці аналітичного звіту, знайденого в кабінеті Кліпри.

— Тільки довідайся, чим вони займаються, хто власник і все таке інше.

Нхо вийшов, а Харрі якийсь час іще сидів, тарабанячи пальцями по столу, а потім зробив новий дзвінок.

— Холе, — відповіли в слухавці.

Харрі знав, що батько називає їхнє прізвище за звичкою, представляючись від імені всього сімейства. Немов мати усе ще сидить у зеленому кріслі у вітальні, вишиваючи або читаючи книгу. Харрі навіть здалося на мить, що вона теж бере участь у цій розмові.

Батько щойно встав. Харрі запитав, чим він має намір зайнятися сьогодні, і з подивом почув, що батько, виявляється, зібрався їхати на дачу в Рауланн.

— Треба нарубати дров, — сказав він. — Дрова закінчилися.

Він не був на дачі відтоді, як померла мати Харрі.

— А як у тебе справи? — запитав батько.

— Усе гаразд. Незабаром повернуся додому. Як Сестреня?

— Вона справляється. Але кухарем їй не бути.

І вони обидва засміялися. Харрі уявив собі, як виглядала кухня після того, як Сестреня приготувала недільний обід.

— Ти маєш привезти їй який-небудь подарунок, — сказав батько.

— Куплю щось. А тобі що привезти?

Запала мовчанка. Харрі вилаявся про себе, знаючи, що вони думають зараз про одне й те саме й що Харрі не зможе привезти з Бангкока те, що хоче батько. Щораз те ж саме: коли йому нарешті здавалося, що він розговорив батька, насправді той знову згадував про покійницю й знову линув думками до неї, замикався у своїй добровільній мовчазній самотності. Гірше за все це переносила Сестреня, адже вони з батьком завжди були «кращими-прекращими друзями», як він сам говорив. І тепер, коли Харрі немає поруч, вона почувала себе подвійно самотньою.

Батько кашлянув.

— Ти міг би… міг би привезти мені таку тайську сорочку…

— Сорочку?

— Так, це було б здорово. І ще кросівки від «Найк», адже вони ніби дешеві в Таїланді. Учора я дістав свої старі, вони зовсім розлізлися. До речі, як ти сам, у формі? Зможеш зробити пробіжку?

Поклавши слухавку, Харрі відчув, як клубок підступив до горла.

Харрі знову бачив її уві сні. Її рудувате волосся, що розліталося, її спокійний, упевнений погляд. Він чекав, що далі буде те саме: з її рота й очниць почнуть рости морські водорості. Але цього не сталося.

— Це Єнс.

Харрі зрозумів, що зі сну схопив слухавку.

— Єнс? — Дивно, чого це серце так закалатало. — Я бачу, ти любиш дзвонити в невизначений час.

— Вибач, Харрі, але в нас неприємності. Руна пропала.

З Харрі злетів усякий сон.

— Хільде не знає, що робити. Руна мала бути вдома до вечері, а зараз третя година ночі. Я дзвонив у поліцію, вони сповістили патрульні машини, але я вирішив подзвонити й тобі теж.

— Навіщо?

— Навіщо? Не знаю. Чи не міг би ти сюди приїхати? Хільде сидить і ридає.

Харрі уявив собі цю картину. У нього не було ніякого бажання стати свідком усього іншого.

— Послухай, Єнсе, я мало чим зможу допомогти зараз. Дай їй заспокійливого, якщо вона не п’яна, й обдзвони всіх подружок Руни.

— У поліції сказали те ж саме. Але Хільде говорить, що в дочки немає подружок.

— Чорт!

— Що?

Харрі сів на ліжку. Все одно сон уже пропав.

— Вибач. Я буду за годину.

— Дякую тобі, Харрі.

Розділ 42

Хільде Мольнес була занадто п’яна, щоб давати їй заспокійливе. І, щиро кажучи, занадто п’яна для будь-чого, крім ще однієї порції випивки.

Єнс, схоже, на це не зважав; він бігав між кухнею