Таргани - Ю. Несбе

— Починаємо, — скомандував Льокен.

Повітря було нерухоме, над гравійною дорогою висіла курява. Зграйка підлітків захоплено грала в такрау: вони ставали в коло й перекидалися маленьким гумовим м’ячем, не звертаючи жодної уваги на двох фарангів, одягнених в усе чорне. А ті перетнули вулицю, прослизнули між сараями й непомітно дісталися стіни. Імлисте вечірнє небо світилося бруднувато-жовтим світлом мільйонів великих і малих ліхтарів — Бангкок увечері ніколи не виглядав темним. Льокен перекинув через стіну свій компактний рюкзак і накрив колючий дріт тонким вузьким гумовим килимком.

— Спершу ви, — сказав він і склав руки стременем, допомагаючи Харрі залізти наверх.

— А як же ви?

— Про мене не думайте. Залазьте.

Харрі виструнчився й схопився за верхівку стовпа. Він перекинув одну ногу через килимок, потім другу й відчув, як колючі шипи дряпнули по гумі під його вагою. Йому не хотілося згадувати історію про хлопчика, що зісковзнув униз по флагштоку на ярмарку в Румсдалі, забувши про гак, де кріпилася мотузка. За словами діда, хлопець репетував так, що чутно було на іншому боці фіорду.

Льокен опинився поруч із ним.

— Слава Богу, ми швидко це зробили, — шепнув Харрі.

— Таки пенсіонер на щось іще здатний, еге ж?

Пригнувшись, вони перебігли через газон, тримаючись ближче до стіни будинку, і завмерли на розі. Льокен дістав нічний бінокль, виждавши, коли охоронець відвернеться в інший бік.

— Біжімо!

Харрі рвонув уперед, намагаючись уявити себе невидимкою. До гаража було рукою подати, але той був добре освітлений, і до того ж його було прекрасно видно з будки. Льокен не відставав.

Харрі вважав, що існує не так уже й багато способів вторгнення в чужий будинок, однак Льокен наполіг на тому, щоб вони продумали все до дрібних деталей. Він особливо підкреслював, що останні критичні метри до будинку вони повинні пробігти разом, тоді як Харрі здавалося, що краще б вони бігли по черзі: один біжить, інший вартує.

— Нащо вартувати? — роздратовано запитав його Льокен. — Ми в кожному разі помітимо, що нас виявили. І якщо побіжимо по черзі, то ризик викриття зросте рівно вдвічі. Ви мені скажіть, невже вас у поліції нічого не вчать?

І Харрі більше не заперечував із приводу інших позицій їхнього плану.

У гаражі красувався білий «лінкольн-континенталь», а бічні двері вели звідси прямо в будинок. Льокен припустив, що замок тут простіший, ніж у парадних дверях, а крім того, їх не помітять із будки біля воріт.

Він дістав відмичку й узявся за роботу.

— Ви стежите за часом? — шепнув він Харрі, і той кивнув на знак згоди. Відповідно до графіка, до наступного обходу охоронця залишалося шістнадцять хвилин.

Через дванадцять хвилин Харрі відчув, як у нього засвербіло все тіло.

Через тринадцять йому жагуче захотілося, щоб повз них випадково пройшов Сунтгорн.

Через чотирнадцять хвилин він зрозумів, що настав час перервати операцію.

— Треба уносити ноги, — прошепотів він.

— Ще трохи, — відповів Льокен, зігнувшись над замком.

— У нас більше немає часу.

— Ще кілька секунд.

— Тікаймо! — прошипів Харрі крізь зуби.

Льокен нічого не відповів. Харрі глибоко вдихнув і торкнув його за плече. Льокен повернувся, їхні погляди зустрілися. Блиснув золотий зуб.

— Відкрито! — шепнув Льокен.

Двері беззвучно відчинилися. Сковзнувши всередину, вони тихо закрили її за собою. І в ту ж мить почули кроки в гаражі, побачили світло від ліхтаря через віконце. Хтось різко смикнув за ручку дверей. Вони завмерли, притиснувшись спиною до стіни. Харрі затамував подих, відчуваючи, як скажено калатає серце. Потім кроки затихли далеко від них.

Тут Харрі не витримав.

— Цілих двадцять хвилин!

— Подумаєш, плюс-мінус кілька хвилин, — знизав плечима Льокен.

Харрі все ще не міг оговтатися, хапаючи ротом повітря.

Потім обоє ввімкнули свої ліхтарики й уже рушили було у бік житлової частини будинку, як раптом під ногою в Харрі щось хруснуло.

— Що там таке? — посвітив він ліхтариком. На темній підлозі біліли якісь маленькі грудочки.

Льокен направив світло на білену кам’яну стіну.

— От трясця, Кліпра всіх обдурив. Примусив повірити, що будинок цілком зроблений із тику. Ну вже ні, тепер я остаточно перестав поважати цього хлопця, — з іронією зазначив він. — Рушаймо, Харрі, час іде!

Дотримуючись вказівок Льокена, вони швидко й методично обшукали весь будинок. Харрі зосередився на тому, щоб робити все як слід: запам’ятати, де лежали речі до того, як він їх зрушив; не залишати відбитків на білих дверях; стежити, чи немає шматочків скотчу, коли він відкривав шухляди й шафи. Пройшло майже три години, перш ніж вони нарешті сіли за кухонний стіл. Льокен знайшов кілька журналів із дитячою порнографією й револьвер, із якого не стріляли вже багато років. Він сфотографував знахідки.

— Цей тип дуже квапився, — сказав він. — У його спальні стоять дві порожні валізи, речі туалету залишені у ванній, а гардероб забитий одягом.

— Може, у нього була третя валіза? — припустив Харрі.

Льокен глянув на нього із бридливою поблажливістю. Немов бачив перед собою старанного, але не занадто вмілого новобранця, подумав Харрі.

— Жоден чоловік не стане тримати дві сумки з речами туалету, Холе.

Новобранець, подумав знову Харрі.

— Залишається ще одна кімната, — продовжував Льокен. — Замкнений кабінет на другому поверсі. Замок там — німецький монстр, його ніяка відмичка не бере.

Із цими словами він дістав із рюкзака лом.

— Я сподівався, що це не знадобиться, — заявив Льокен. — Після нас у дверях залишиться величезна діра.

— Нічого страшного, — заспокоїв його Харрі. — Схоже, я поставив його капці не на ту полицю.

Льокен усміхнувся.

Замість того щоб возитися із замком, вони за допомогою лома зняли двері з петель. Харрі втратив пильність, і важкі двері з гуркотом упали всередину. Вони завмерли, очікуючи окрику охоронця.

— Думаєте, він щось чув? — запитав Харрі.

— Та ні. У цьому місті на одного мешканця припадає стільки децибел, що на якийсь стукіт дверей ніхто й уваги не зверне.

Промені світла від їхніх ліхтариків забігали по стінах як жовті таргани.

Над письмовим столом висів червоно-білий прапор «Манчестер Юнайтед». Нижче красувався постер із усією командою.

Під ним — герб Манчестера, теж червоно-білий, із вітрильником, вирізаним із дерева.

Світло ліхтаря зупинилося на фотографії. На ній був чоловік із широкою усмішкою, масивним подвійним підборіддям й очима, що горіли веселощами. Уве Кліпра явно був із тих, хто любить посміятися. Світлі кучері розвівалися на вітрі. Схоже, знімок був зроблений на борту судна.

— Все-таки він не схожий на типового педофіла, — зазначив Харрі.

— Педофіл