Таргани - Ю. Несбе

Харрі глянув у його бік, але був одразу засліплений ліхтарем.

— Що там таке?

Харрі повернувся. Льокен направив світло на сіру металеву шафку в кутку. Харрі моментально впізнав її.

— Я мав розповісти вам про це, — швидко почав він, задоволений, що нарешті теж може повідомити щось корисне. — Це магнітофон вартістю в півмільйона крон. Я бачив таку само штуку в кабінеті в Брекке. На нього записуються телефонні розмови, причому запис і час змінити не можна, так що й ці дані можна потім використати в суді. Необхідна річ, коли ти усно, по телефону, укладаєш мільйонні угоди.

— Дійсно необхідна, коли ти розмовляєш із людьми з найбільш корумпованої галузі у світі, та ще в найбільш корумпованій країні, — підхопив Льокен.

Харрі швидко переглянув папери, що лежали на письмовому столі. Перед ним були листи з логотипами й назвами японських та американських компаній, договори, контракти, проекти угод і поправки до проектів. У багатьох із них згадувалася фірма BERTS. Він звернув увагу на брошуру з назвою «Барклай Таїланд». Виявилося, що це фінансовий аналіз компанії «Пхуріделл». Він посвітив ліхтариком. І раптом завмер, помітивши дещо на стіні.

— Агов! Погляньте, Льокен. Мабуть, це ніж-близнюк, про який ви мені розповідали.

Льокен не чув, повернувшись до нього спиною.

— Чуєте, що я…

— Тікаймо звідси, Харрі. Негайно.

Харрі обернувся й побачив, що Льокен світить ліхтарем на коробочку, що висіла на стіні: на ній мигала червона лампочка. І в ту ж мить Харрі немов ткнули у вухо в’язальною спицею, — сирена завила так, що він майже оглухнув.

— Сигналізація з відкладеним запуском! — вигукнув Льокен, готуючись бігти. — Гасіть ліхтар!

Харрі стрімголов скотився слідом за ним по темних сходах. Вони рвонули до бічних дверей, що вели в гараж. Та ледь Харрі схопився за дверну ручку, як Льокен зупинив його:

— Чекайте.

Зовні почулися голоси й брязкіт ключів.

— Вони біля головного входу, — сказав Льокен.

— То давайте вибиратися звідси!

— Не можна, вони помітять нас, якщо ми зараз вийдемо, — шепнув Льокен. — А коли вони ввійдуть у будинок, ми хутко звалюємо з гаража, добре?

Харрі кивнув у відповідь. Смужка місячного світла, блакитна від скляної мозаїки над дверима, лягла перед ними на підлогу.

— Що ви робите?

Харрі опустився на коліна й підібрав з підлоги шматочки вапна. Він не встиг відповісти, як розчинилися парадні двері. Льокен відкрив двері в гараж, і Харрі вискочив геть. Пригнувшись, вони чимдуж рвонули через газон, й істеричне виття сирени поступово ставало слабкішим у них за спиною.

— Close call[34], — вимовив Льокен, коли вони вже опинилися по той бік стіни.

Харрі глянув на нього. У місячному світлі блиснув золотий зуб. Льокен навіть не задихався.

Розділ 40

Електрика перегоріла, коли Харрі сунув ножиці в розетку, тому вони знову сиділи при нерівному світлі стеаринової свічки. Льокен відкоркував пляшку «Джима Біма».

— Що кривитеся, Холе? Запах не подобається?

— Запах тут ні до чого.

— А смак?

— І смак відмінний. Ми із «Джимом» старі друзі.

— Зрозуміло, — сказав Льокен і перекинув у себе чарку. — Але тепер ви з ним не дружите?

— Кажуть, він погано на мене впливає.

— Із ким же ви приятелюєте тепер?

Харрі підняв пляшку кока-коли.

— З американським культурним імперіалізмом.

— Що, зав’язали?

— Восени пив пиво.

Льокен усміхнувся. Ласкаво й упевнено, як Ерік Бю у своїй телепрограмі.

— Виходить, он як. А я думав, чого це Торхус вибрав саме вас.

Харрі зрозумів, що йому зробили прихований комплімент і що Торхус звичайно вибирає набагато більших ідіотів. Що вибір пояснюється чимось іншим, ніж тим, що він негідний поліцейський.

Харрі кивнув на пляшку:

— Що, заглушає нудоту?

Льокен питально подивився на нього:

— Тобто допомагає на якийсь час забути про роботу? Забути про хлопчиків, про знімки, про все це лайно?

Льокен випив і налив ще. Зробивши ковток, він відставив склянку й відкинувся на спинку стільця.

— Я пройшов спеціальну підготовку, щоб справлятися із цією роботою, Харрі.

Харрі слабко уявляв собі таку підготовку.

— Я знаю, як вони міркують, що ними рухає, що для них приємно, яким спокусам вони піддаються. — Льокен дістав свою трубку. — Я розкусив їх уже дуже давно.

Харрі не знав, що сказати. І тому промовчав.

— Кажете, зав’язали? А ви здатні на це, Холе? Ви вмієте сказати «ні»? Як у тій історії із сигаретами — прийняти рішення й суворо його дотримуватися?

— Ну, в принципі, так, — відповів Харрі. — Проблема тільки в тому, що рішення ці виявляються не завжди гарними.

Льокен знов усміхнувся. А Харрі згадав старого друга, котрий усміхався точно так само. Друга він поховав у Сіднеї, але той все одно регулярно з’являвся до Харрі вночі.

— Тоді ми з вами схожі, — сказав Льокен. — Я жодного разу в житті не доторкнувся до дитини. Так, я мріяв, уявляв собі це, до сліз, але ніколи в житті цього не зробив. Розумієте мене?

Харрі глитнув. Його охопило сум’яття.

— Не знаю, скільки мені було років, коли мене вперше зґвалтував мій вітчим, але, здається, не більше п’яти. Я рубонув його по стегну сокирою, коли мені виповнилося тринадцять. Зачепив артерію, він знепритомнів і ледве не загинув. Але він вижив і став калікою. Говорив усім, що сталося нещастя, що сам себе рубонув сокирою, коли колов дрова. Ми були квити.

Льокен підняв склянку й тужно подивився на коричневу рідину.

— Вам, напевно, здається, що це найчистіший парадокс, — вимовив він. — Але за статистикою, діти, що пережили сексуальні домагання, найчастіше самі потім стають ґвалтівниками, вірно?

Харрі скривився.

— Це правда, — продовжував Льокен. — Педофіли добре знають, які страждання вони заподіюють дітям, адже багато хто з них самі пережили в дитинстві й страх, і сором, і почуття провини. До речі, вам відомо, що, на думку багатьох психологів, є близьке споріднення між лібідо й потягом до смерті?

Харрі похитав головою. Льокен перекинув склянку й перестав усміхатися.

— Це як укус вампіра. Думаєш, що помер, а прокидаєшся й сам стаєш вампіром. Безсмертним, з ненаситною жагою крові.

— І з вічним прагненням до смерті?

— Саме так.

— А що зробило вас іншим?

— Усе взагалі інакше, Холе.

Льокен набив трубку й поклав її на стіл. Він зняв із себе чорний, під горло, светр, його голий торс поблискував від поту. Маючи гарну фігуру, він, проте, був уже старий — обвисла шкіра, в’ялі м’язи, — і настане день, коли він повинен буде вмерти.

— Коли в моїй шафці у Варде знайшли журнал із дитячою порнографією, мене викликав командир. Але мені пощастило: