Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

та національної зверхності, що ґрунтується на вульгарному трактуванні ідей Ф. Ніцше. ">[30] але тваринну його красу пом’якшували та возвеличували потужний розум і сила духу. Він скидався на саксонського короля, але такого, який прославився святістю. Цьому не заважала ділова, буденна обстановка — контора в багатоповерховому будинку на Вікторія-стрит, охайний і нудний клерк у приймальні, мідна табличка, позолочене око, що нагадувало рекламу окуліста. Його тіло і душа сяяли крізь вульгарність владною, натхненною силою. У його присутності кожен відчував, що перед ним — не шахрай, а мудрець. Навіть у звичайному діловому костюмі, який носив упродовж дня, Калон виглядав незвичайним і величним. Коли ж він славословив сонце у білих шатах із золотим обручем на голові, то був настільки прекрасний, що натовп, який збирався, аби подивитися на нього, раптово замовкав.

Кожного дня новий сонцепоклонник тричі виходив на невеликий балкон і перед усім Вестмінстером молився своєму блискучому володареві — на світанку, ополудні й на заході. Годинники ще не пробили дванадцять разів на вежі парламенту, а дзвони ще не віддзвонили, коли отець Браун сам, без Фламбо, вперше побачив білого жерця, що поклонявся Аполлону.

Фламбо бачив це не вперше, тож зник у високому будинку, не озирнувшись, чи йде за ним священик; а той — з професійного інтересу до обрядів або ж із особистої, надзвичайної цікавості до шарлатанства — задивився на балкон сонцепоклонника так, як задивився б на ляльковий театр. Пророк, що іменував себе Калоном, стояв у сліпучо-білих шатах, звівши догори руки, і його напрочуд владний голос, яким він читав літанію, заповнював метушливу, діловиту вулицю. Очевидно, це була середина молитви; його очі дивилися на розжарену зірку. Навряд чи сонячний жрець бачив що-небудь чи кого-небудь унизу, і у будь-якому випадку він не помітив маленького круглолицього священика, який, кліпаючи, дивився на нього із натовпу. Напевно, це була найбільш разюча відмінність між цими двома такими несхожими людьми: отець Браун кліпав завжди, на що б не дивився; служитель Аполлона дивився, не кліпаючи, на полуденне сонце.

— О, сонце! — виголошував пророк. — Зірко, найбільша з усіх зірок! О, джерело, що безупинно струменіє у таємничу невідомість, що зветься простором! Ти, що породило усіляку білизну — біле полум’я, білу квітку, білий гребінь хвилі! Батько, чия невинність у стократ перевищує невинність найневинніших і найбезтурботніших дітей, первозданна чистота, у чиєму спокої…

Щось страшенно затріщало, немов вибухнула ракета, і одразу ж пролунали пронизливі крики. П’ятеро людей кинулися до будинку, троє з них вибігли звідти і, зіштовхнувшись, оглушили один одного гучними плутаними тирадами. Над вулицею нависло невимовне жахіття, моторошна звістка, особливо страшна від того, що ніхто не знав, що насправді трапилося. Усі бігали і кричали, і лише двоє чоловіків залишалися нерухомими в цій метушні: нагорі — прекрасний жрець Аполлона, унизу — непримітний служитель Христа.

Нарешті у дверях з’явився Фламбо, могутній велетень, що випромінював титанічну енергію, і невелика юрба принишкла. Голосно, як сирена у тумані, він наказав комусь (чи то пак, кому завгодно) бігти за лікарем і знову зник у темному, заповненому людьми проході, а його приятель, отець Браун, непомітно прослизнув за ним. Коли вони просувалися крізь натовп, то він усе ще чув глибокий пронизливий голос священнослужителя, що звертався до радісного бога, покровителя квітів і струмків.

Діставшись до місця трагедії, священик побачив, що Фламбо і ще чоловік шість стоять біля огородженого майданчика, в якій зазвичай переміщався ліфт. Але його там не було. Там була та, яка послуговувалася ліфтом.

Фламбо останні чотири хвилини дивився вниз на розтрощену голову і закривавлене тіло красуні, що не визнавала трагедій. Він був переконаний, що це Поліна Стейсі, й хоча послав по лікаря, не мав жодного сумніву, що вона мертва.

Йому ніяк не вдавалося пригадати, подобалася вона йому чи, навпаки, не подобалася; скоріше за все вона і приваблювала його, і дратувала. Але вона була для нього особистістю; нестерпно зворушливі спогади про її образ і звички пронизали його серце невидимими кинджалами втрати. Він згадав її ніжне обличчя і впевнену мову, і в тому спогаді була вражаюча чіткість, у якій кристалізується вся гіркота смерті. За одну мить, мов грім з ясного неба, неначе блискавка з висоти, прекрасна, горда жінка кинулася у шахту ліфта і розбилася. Що це — самогубство? Вона занадто палко любила життя, це було неможливо. Убивство? Однак хто ж міг убити у цьому напівпорожньому будинку? Хрипко і плутано він заходився розпитувати, де ж цей Калон, і раптом усвідомив, що слова його не грізні, а жалібні. Тихий, рівний, глибокий голос відповів йому, що Калон уже чверть години славить сонце у себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув на своєму плечі руку отця Брауна, він повернув до свого супутника потьмяніле обличчя і різко запитав:

— Якщо за увесь цей час він тут не з’являвся, то хто ж це зробив?

— Ходімо нагору, — сказав отець Браун. — Може, там довідаємося. У нас є півгодини, перш ніж прибуде поліція.

Доручивши лікарям тіло вбитої спадкоємиці, Фламбо кинувся сходами в її контору, проте нікого там не застав і побіг назад до себе. Коли він повернувся, то був дуже блідий.

— Її сестра, — промовив він зі зловісною значущістю, — пішла погуляти.

Отець Браун кивнув.

— Або вона піднялася в кабінет до цього «сонячного» чоловіка, — припустив він. — Я, будучи на вашому місці, спершу перевірив би це, а вже потім ми все обговоримо тут, у вашій конторі. Ні! — схаменувся він, немовби щось пригадавши. — Коли ж я нарешті порозумнішаю? Звісно ж, там, у них.

Фламбо нічого не зрозумів, але покірно супроводив невеличкого священика вниз до порожньої контори Стейсі. Загадковий пастир сів у червоне шкіряне крісло біля самого входу, звідки видно було і сходи, і всі три сходові майданчики, і заходився чекати. Незабаром сходами спустилися троє, всі — різні й всі однаково важливі. Першою йшла Джоан, сестра покійної; отже,