Картковий будинок - Майкл Доббс
Першим інстинктивним порухом Меті було побігти за стражденною Пенні; другим — сильнішим — дізнатися, що ж так її засмутило. Слухавка досі бовталася біля столу, там, де її покинули. Вона піднесла її до вуха.
В голосі, що досі линув зі слухавки, було важко впізнати Роджера О’Ніла. Слова були незв’язні, нерозбірливі, вповільнені й затягнуті до такої міри, що нагадували мову ляльки, у якої майже сіли батарейки. Зітхання, стогони, довгі паузи, крапання сліз — божевільна музика людини в емоційній агонії, людини, яка просто розривається. Меті м’яко поклала слухавку на важелі.
Меті знайшла Пенні у вбиральні: та притискала до обличчя паперовий рушник. Меті лагідно торкнула її за плече. Пенні розвернулася у тривозі, ніби її ляснули, з очима мокрими й підпухлими.
— І скільки він уже так, Пенні?
— Я не можу нічого казати! — випалила та, її замішання поєдналося з нестерпним болем.
— Послухайте, Пенні, він явно у дуже поганому стані. Я нічого не друкуватиму, заради всього святого. Я думаю, йому потрібна допомога. А вам потрібні обійми.
Меті простягла руки, і Пенні впала у них, так ніби була найсамотнішою жінкою на планеті. Так і сиділа в обіймах Меті, поки не лишилося сліз. Коли вона достатньо відійшла, щоб іти, вони з Меті вийшли на прогулянку у Вікторія-Ґарденз неподалік, щоб освіжитися на вітрі, який віяв з Темзи, і поговорити так, аби їх ніхто не перебивав. Сили опиратися полишили Пенні. Вона тільки попросила від Меті запевнення, що нічого з того, що вона скаже, не буде надруковано, і коли Меті згодилася, слова зафонтанували. Пенні розповіла про те, як відставка прем’єр-міністра загнала О’Ніла у сум’яття, як він завжди був дещо «емоційно невиваженим», та ставав дедалі гіршим.
— Я думаю, відставка дійсно наблизила його до зриву.
— Але ж чому, Пенні? Певно ж, що вони не були настільки близькі.
— Йому подобалося вважати, ніби він у близьких стосунках з усією родиною Колінґриджів. Він завжди дбав, щоб місіс Колінґридж надсилали квіти й особливі фотографії, і робив невеликі послуги, коли міг. Він любив усе це.
Меті зітхнула, вдихнула холодне повітря: той самий вітер ніс її дідуся у його подорожі через море. Як би дідусь поставився до того, що вона робить? Вона почувала провину; знала, що зараз для Пенні вона не просто щирий друг, та хіба ж її дідусь не залишив позаду усіх своїх друзів, навіть родину, щоб вчинити, на його думку, правильно? І Меті, як і він, не може зупинятися.
— Роджер у біді, так? Ми обидві щойно його чули, Пенні. Щось таки дійсно зачепило Роджера, щось пожирає його зсередини.
— Я... я думаю, він так звинувачує себе через акції.
— Акції? Ви про акції «Реноксу»? — натиснула Меті, намагаючись приховати приплив тривоги.
— Чарлі Колінґридж попросив його відкрити абонентську скриньку, тому що хотів мати місце для приватної пошти. Ми з Роджером поїхали у Педингтон на таксі, й він відіслав мене все влаштувати. Я знала, що йому самому ніяково. Гадаю, він відчував, що там щось не так. А коли він усвідомив, для чого її використали і скільки халепи це спричинило, він просто почав розвалюватися.
— А чому Чарлі Колінґридж попросив Роджера відкрити скриньку, а не зробив цього сам?
— Гадки не маю. Просто дурна послуга, яку Родж згодився зробити йому. Може, Чарлі почувався винним через те, для чого він збирався її використати. Махінації з акціями.
Вони спиралися на парапет, дивилися на сіру мляву річку. Поруч з ними сіла чайка і зиркнула сердитими жовтими очима, сподіваючись, що їй кинуть їсти. Меті глянула на неї, і пташка залопотіла крильми та зникла, розчаровано покрикуючи.
— Я впевнена, що десь так і було,— провадила Пенні,— що Чарлі чогось соромився. Він використав нас. Одного дня Роджер просто влетів до офісу і сказав, що має невеличке завдання, що воно страшенно конфіденційне і мені треба про нього мовчати. Сидіти тихо, наче відсмоктую єпископу, сказав він. Ви знаєте Роджа. Вдає ірландського поета. Гадає, ніби вміє грати словами.
— Тож ви ніколи не бачили Чарлі Колінґриджа особисто?
— Ні. Я ніколи з ним не зустрічалася. Родж любить працювати з усіма важливими людьми сам-один.
— Та чи впевнені ви, що це був Чарлі Колінґридж?
— Атож, Родж так сказав. А хто ж іще то міг бути?
Порив листопадового вітру закрутив сухе осіннє листя навколо їхніх щиколоток, воно заметушилося, ніби ті пацюки, і Пенні здригнулася.
— О боже, це така жахлива каша!
— Пенні, розслабтеся! Все буде добре. Такі речі вирішуються самі.
Меті взяла Пенні під руку, й вони продовжили йти.
— Чому б вам не взяти кілька вихідних? Роджер зможе трохи прожити й без вас.
— Зможе? Хотіла б я подивитися.
— Він не може бути таким безпорадним. Знає, як запарювати чай і користуватися офісним комп’ютером, хіба ні?
— Він кавоман і друкує одним пальцем.
— Повільно, зате надійно.
— Ні, просто повільно.
Для Меті це мало значення. Хай хто вліз у той комп’ютерний файл, це був не експерт. О’Ніл не був експертом. Збіг не один в один, та має сенс. Стільки пальців показує на О’Ніла!
Вони повернулися на Сміт-сквер у тіні церкви.
— Знаєте, на цій площі досі використовують газове освітлення,— сказала Меті, вказуючи на орнаментований вуличний ліхтар у них над головами.
— Правда? — Пенні поглянула вгору — і струснула головою від подиву.— Знаєте, я щодня ходила цією площею і ніколи не помічала. У вас гостре око.
— Стараюся.
Вони були біля будівлі штабу. Пенні зітхнула, коли подумала про повернення в будівлю до всього того, що чекало на неї там. Вона стиснула руку Меті.
— Я кохаю його, знаєте. В цьому проблема.
— Кохання не повинне створювати проблем.
— І тут я подумала, яка ж ви мудра! — Пенні засміялася, її сила повернулася.— Дякую, що вислухали. Було добре просто поговорити.
— Дзвоніть. Будь-коли. І бережіть себе.
— Ви також.
Меті
