Агент №13 - Андраш Беркеші

— Біс би його взяв! Лізо, тримайте лінію.

Через хвилину почав працювати телекс. Ліза читала текст і ніяк не могла зрозуміти, чого хоче Домбаї. Терпляче чекала кінця.

Дощ барабанив по шибках, шквальний вітер мало не вивертав з корінням дерева.

— Слухайте мене, Лізо, уважно. Наберіться сміливості. Повірте, все буде гаразд. Ідіть до них і зіграйте роль співробітниці Губера. Зрозуміло?

— Так.

— Герцог має повірити у це.

— А якщо не повірить?

— Неодмінно повірить! Губер в такому становищі, що допомагатиме вам. А я тим часом дам вказівку підняти у Веспремі людей по тривозі. Ну як, Лізо, підете?

— Що ж, видно, іншого виходу немає.

— Боязко вам?

— А як ви гадали? Звичайно…

Їй таки було боязко, але вона пішла. План Домбаї удався.

У двері постукали, і Ліза впустила мокрого Казимира з величезною валізою в руці. Злива припинилася, з дверей війнуло холодним вогким повітрям.

— Ну й наробила клопоту ця буря, — сказав він, глянувши крізь вікно на побиті градом кущі. — Не знаєте, де пан Губер?

— Здається, пішов у готель.

— А ключі не залишав?

— Залишив. А де ж твої?

Інженер сів на одну з табуреток.

— У матері, — відповів, запалюючи сигарету.

Ліза вийняла з шухляди кухонного буфета ключі, віддала йому, а сама продовжувала різати локшину.

— Ви що, чекаєте гостей, тітко Лізо?

— Сьогодні в нас вечерятиме Губер. Мати твоя просила, щоб був нашим гостем. — Ліза підійшла до молодого чоловіка, витираючи руки об фартух. — Правда, вона обдурила мене. Сказала, що йде до лікаря. Мені треба було порадитися з нею, то я й подзвонила до лікаря. А там нікого немає вдома.

Казимир глянув на годинник.

— Та не до лікаря вона пішла, — сказав він неохоче, — а в костьол.

— В костьол? — Ліза широко розкрила очі від подиву. — Ти жартуєш, Казимире! Відколи це твоя мати ходить у костьол? В усьому Емеді немає більшої безбожниці, ніж вона.

— І все ж вона пішла до костьолу, — повторив Казимир. — Останнім часом вона стала набожною і потай ходить до церкви.

— Відколи це?

— Вже кілька тижнів. Я й сам не знаю, що з нею таке.

— Ой, держіть мене! — вигукнула Ліза і сіла. — Збожеволіла на старості літ!

Казимир перебирав пальцями китиці скатертини, уникаючи Лізиного погляду.

— Щось її непокоїть. Буває, ночами не спить, ходить по кімнаті. А сьогодні на світанку прийшла до мене. — Він підвів голову і нарешті глянув Лізі у вічі. — Сказала, що бачила поганий сон, та я відчув, що це неправда.

— Ну, що ти, любий, — перервала його Ліза, рукою поправляючи волосся, що лізло їй в очі. — Твоя мати звикла обманювати.

— Та я не про те, тітко Лізо, — відмахнувся Казимир. — То був лише привід, щоб зайти до мене і поговорити. Знаєте, про що вона говорила? Вмовляла мене негайно виїхати звідси.

Ліза здивовано звела брови.

— Виїхати? Куди?

— Все одно куди, аби тільки я виїхав. Щоб не залишався тут. Але ж я нікуди не збираюсь їхати!

— Навіть якщо тебе просить мати?

— Навіть тоді. В мене є причина, щоб залишитися.

Ліза з цікавістю глянула на молодого чоловіка, замислившись над цією причиною.

— Ну, а чим же мати пояснює своє прохання?

— Поганим сном. А що саме їй приснилося, так і не сказала. — Казимир постукав сигаретою об край попільниці. — Тітко Лізо, я хотів би попросити вас про одну річ. — Він стурбовано глянув їй прямо у вічі.

— Будь ласка, я слухаю.

— Бережіть матір. Я незабаром поїду, і вона зостанеться одна. А вас мати дуже любить…

— Я теж люблю її. Їдь собі спокійно, я потурбуюсь про матір. Може, залишишся у нас повечеряти?

— Я пообіцяв матері приїхати за нею. — Казимир зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Чули, що Єллінека арештовано?

— Єллінека? — з удаваним здивуванням перепитала Ліза. — Хто це — Єллінек?

— Хіба ви його не знали? Це ж той, віденський фотокореспондент агентства Рейтер.

— Звідки мені його знати? Він же не брав у мене інтерв'ю. А за що його арештували?

— Кажуть, по дорозі з Відня фотографував військові об'єкти. Принаймні так говорять у готелі, де він поселився.

— Коли ж це його встигли арештувати?

— З годину тому. В саму зливу, під час бурі. Арештував його майор Балінт.

Рипнула хвіртка, на терасу важко піднявся Шалго. Старий був замислений і, здавалось, у поганому настрої. Казимир привітався, Шалго кволо махнув йому рукою, поцілував у лоб Лізу і вмостився у кріслі. Обличчя його було зморене.

Він заплющив очі, віддихуючись, потім витер спітнілий лоб хустинкою і попросив пити.

Ліза принесла йому вина з газованою водою і, опустившись перед ним навколішки, розшнурувала і зняла з нього черевики.

— Болять ноги? — спитала з ніжною любов'ю.

— Трохи. А знаєш, ти вгадав тоді, — проказав Шалго, не розплющуючи очей.

— Що? — перепитав Казимир.

— Меннела, кажу, вбили точно так, як ти розповів годі полковникові. Його дійсно вбили на березі, а труп підвезли човном подалі і скинули у воду.

— Ви знову жартуєте?

— А що, тільки зі мною можна жартувати? А мені не можна? Гаразд! — Він розплющив очі й глянув на Лізу. — Ти знаєш, що Ілонка провела піч із Меннелом?

— Годі жартувати, — відказала Ліза. — Хто тобі бовкнув таку нісенітницю?

— Гейза Салаї. Він бачив, як Ілонка сідала біля молу в машину Меннела ввечері дев'ятнадцятого липня. Гейза бачив