Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— А де портрет Мар’яни, який їй дала Любонька тоді, в той страшний день? — питає Риженко, коли Лариса переповіла йому розповідь Марії Підгубної.

— Ти питаєш мене, ніби я вела цю справу. Можливо, він спалив його в цьому лісі. Можливо, кинув на рейки.

— А рукавичку вона зронила, коли він штовхнув її?

— Може й раніше. Він не думав грабувати і вбивати, гадаю, теж не планував. Він був у такому ж емоційному напруженні, як і вона.

— А що ти написала йому в записці?

— Маю сумніви, що він отримає її, але я написала, щоб перестав мучити Козову. Щоб виманив зі школи мистецтв скаженого щура... І що ми нічого не заявляли в міліцію. Нехай живе далі, якщо зможе...

Електричка привезла їх у Червоні Криниці за півгодини до київського потягу, на який їм пощастило сісти. Дві верхніх полиці, але не все котові масниця, добре, що виїхали. В порожній електричці вони декілька разів проговорили ймовірні події темного вечора 17 листопада кінця двадцятого століття на станції Комбінатне, Україна. А вже про те, як шукати малого скаженого щура Юру Підгубного і чи варто його шукати, і чи можливо буде його розшукати, — про це мовчали. То вже інша істина, пошук якої їм не під силу. Коли сідали в київський потяг, у внутрішній кишені леопардового пальта задзеленчало, і Лариса роздратовано вихопила телефона — чомусь їй подумалось, що то Віст. Але то був стурбований Чеканчук, який ще вчора повернувся з Херсонської області, і випадкові попутники, що сідали до потягу на станції Червоні Криниці, почули дивні слова, що їх вигукнула по мобільному телефону жінка в пальті під леопарда:

— Істину знайшли. І вбивцю знайшли. Вбивця втік. А істину веземо тобі. Четвертий вагон, волгоградський поїзд.

Дорогою мовчки лежачи на своїх украй некомфортних верхніх полицях, обоє ловили себе на тому, що інші думки цілком співіснують із враженнями про недавні події. Риженко несподівано відчув, що задоволений поїздкою: він незадорого придбав прекрасний зразок справжнього малярства. Він неймовірним чином повернув собі смарагд тітоньки Тали. А Лариса раділа, що закінчився скажений місяць у фундації. Тільки перетерпіти цю ніч, а в Києві на неї чекають конверт із солідною заслуженою нагородою, різдвяний бенкет у домі Біста, де вона ще не була, тривалі канікули. А потім, навесні, поїздка на стажування до Лондона. Життя іде, і треба жити, поки який-небудь малий скажений злидень не кинув тебе на рейки.

Чеканчук зустрів їх і вони довго йшли мовчки, поки не вибралися з вокзальної брудної метушні. Чеканчук терпляче чекав, не розпитував їх дорогою. До трамвайної зупинки рухалися нескінченним коридором, минаючи жебраків і перекупників з різним крамом. Сіли на трамвай і доїхали до Риженка.

Дружина Люда принесла кавник і печиво.

— Зроби нам ще тости, Людонько! — сказав Риженко. Розпакував портрет Мар’яни Хрипович, намальований Любов’ю Козовою, поставив його на підвіконня, закривши від гостей незмінний вид із граблями. А поряд Лариса поставила імітацію Юри Підгубного.

Розповідав Риженко. Лариса іноді уточнювала. Чеканчук не уривав їхньої розповіді і тільки, коли її було завершено, запитав:

— То такий білий будинок на два поверхи, а кімната, яку здають, відразу біля вхідних дверей?

— Так, там, здається, ціла вулиця таких двоповерхових будиночків...

— Ну, то я там ночував, коли забирав Мар’яну. В самому кублі... Значить, то не примарилось мені від утоми: хазяйка дому Марія, так, то була Марія, просто Марія, без особливих прикмет, вона вночі когось била за стіною, шмагала так, що верещання жертви не заглушало звуку ударів. І кричала щось на кшталт: як нема в тебе ніяких талантів, то й мовчи! А хлопчик кричав: не треба, мамо, не треба!.. Маршальська вулиця, 12.

— Квартира сім.

— Я трошки пам’ятаю хлопця. Мені здається, я навіть упізнав би його... Звичайний собі хлопець, чимось навіть симпатичний...

— І мені він видався симпатичним, хоча я спілкувався з ним якусь хвилину, поки Лариса Вікторівна зав’язувала шнурок.

— Ну от, знайшли істину...

— Я не знаю, на що схожа сірка, яка кипить, але в мене таке враження, ніби ми зазирнули до казана з чимось подібним.

— Треба додому, — тихо каже Лариса і Риженко не затримує її — звичайно, з дороги треба додому.

— Я проведу тебе, — каже Чеканчук, і вони прощаються з Риженком, виходять з його лункого під’їзду і мовчки йдуть уздовж трамвайних колій убік вулиці Полтавської.

В Києві знову сніг. Не той, лапатий, несамовитий, що навалився на місто на початку грудня і відразу розтанув. Ні, це спокійний іскристий сніг, від якого старі київські вулиці перетворюються на ілюстрації до найкращих дитячих казок. Від землі йде холод, треба знов одягати шубу. Коли їхали з Києва, було значно тепліше...

Чеканчук доніс Ларисину сумку до дверей її квартири. Стиснув її руку, нагадав про різдвяний банкет і побіг по сходинках униз, а Лариса почала шукати ключа.

— Стій, Сашику, я зовсім забула, повернись на хвилинку!

Він неохоче вертається, він не хоче заходити до Лариси. Але вона й не тягне його до себе.