Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— І скільки?
— Як із двох, то по п’ять за койку.
— По п’ять гривень?
— Ну не копійок же! — зареготала жінка. — Тільки гроші зараз!
Риженко простяг їй десять гривень, які вона жадібно затисла в кулаці.
— Це тільки за одну ніч. І як передумаєте спати, вже не поверну!
— Ні, ми не передумаємо, Маріє, пробачте, як вас по батькові?
— Мене всі звуть просто Марія... Як буде треба в туалет — не стісняйтесь.
Риженко й Лариса сіли на заслане несвіжою білизною високе ліжко з металевими стовпчиками в головах і в ногах.
— Мар’яна розповідала, таке було в неї на Саперній слободі...
— Що робимо далі?
— Тут можна перемучитись одну ніч. Можна спати, не роздягаючись. Все одно краще, ніж на вокзалі, бо тут тепло, — Лариса скинула своє кокетливе пальто під леопард, поклала його на бильця ліжка.
— Так, центральне опалення, яке дивом працює, — Риженко також скинув свою куртку.
— І воду подають.
— Та й електрика, — Риженко вказав на слабку лампочку на стелі.
— А як щодо пошуку істини? Ми, таки ясно, забралися в саме лігво...
— Тільки все одно не все сходиться. Чому втік хлопець?
— Він впізнав мене. Впізнав жінку в леопардовому плащі, у якої він украв картини.
— Так, ти минулого разу їхала одягнена так само.
— Потепліло. Була зовсім зима і я витягла шубу. А потім сніг розтанув і я знову носила цей плащ. А тут завжди ще тепліше, ніж у Києві...
— Ну гаразд, він упізнав жінку, що стояла на тій платформі, на тій платформі — і чого вона приперлася туди? Шукати того, хто штовхнув на рейки її колєжанку... або, принаймні того, хто потоптав вінок.
— Але навіщо цей хлопець крав картини, топтав вінок, і...
— А хлопець, між іншим, симпатичний! Ні, я розумію, що він, як усе про те свідчить, накоїв щось страшне.
— Так, у всіх тих діях було щось психопатичне або... дитяче: кидати вінок, топтати його, тікати зараз. Я його, між іншим, не впізнала. Він міг собі спокійно вести нас сюди, ніби нічого не сталося.
— Але ж то дитина, а не досвідчений злочинець.
— Але ж навіщо він усе це робив — а схоже, всі ці дивні дії чинив він... Що він мав із цього? Що?
— Ти знаєш, — поволі вимовив Риженко, — пані Мар’яна могла дуже образити його. Могла чимось дуже глибоко зачепити затуркану дитину.
— Гаразд, вона могла сказати йому, що він смердючий шмаркач, що їхня кімната — тільки для шлюбної ночі бомжів.
— А воно, між іншим, так і є.
— Але все одно, щось подібне він уже міг чути і раніше, і від людей простіших, ніж гонориста Мар’яна, мир її праху...
— Ну гаразд, сказала вона йому щось особливо прикре, ну кинув він її на рейки!
— Так, узяв і кинув.
— Абсолютно правильно. Взяв і кинув. Але навіщо було красти картини Козової?
— Він зреагував на мене, тому що в мене, як і в неї, була зв’язка картин у такій же упаковці, як вони сьогодні загорнули портрет Мар’яни тобі.
— Але ж не робив спроби штовхати тебе!
— Поряд був Чеканчук. І, крім того, я його не ображала!
— Так хто ж його образив? Картини?
— Ти знаєш, у мене голова йде обертом, у мене все розбігається перед очима, і все одно нічого не можу зрозуміти. Так що ми робимо?
— Гадаю, якщо злочинець — той хлопець, Юра, так, його звуть Юра...
— Як і Мар’яниного сина...
— То нам особисто нічого не загрожує. Ми переночуємо тут, — якщо, звичайно, це можна назвати ночівлею, — і, можливо, хлопець зробить спробу повернутися сюди вночі, а ми тоді щось довідаємося.
— Добре, Сашику. Отже, шукаємо істину, як ти висловився, не кабінетним, а польовим методом.
— Це така некомфортна справа, — зітхнув Риженко, — лягаючи на друге, дерев’яне ліжко просто у взутті, — все-таки люди, яким ми возили гуманітарку, приймали нас трошки краще.
— А я спробую піти поспілкуватися з Марією — як жінка з жінкою.
Лариса вийшла на кухню, де Марія варила у бачку якесь сіре гарчір’я, помішуючи його дерев’яною палицею.
— Вам що? — непривітно буркнула хазяйка.
— Візьміть, будь ласка, в нас лишилося з дороги, а вам знадобиться, — Лариса простягла щось із гостинців, які їм надавали люди, що в них вони ночували під час роздачі подарунків.
— Ой, дякую,
