Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

—.Навіщо тобі мило? Де я тобі візьму?

Риженко стоїть на порозі кімнати, звідки йде жахливий сморід і лунає неперервний жалібний звук. У досить-таки великій кімнаті дуже тісно не стільки від меблів, як від шмаття, наваленого на підлозі, на спинках стільців і ліжок. В одному з ліжок головою до входу лежить хвора, її голови, власне, не видно, видно накриті брудною рядниною ноги та напружені кістляві руки. Риженко хапає одну з тих страшних рук і каже Ларисі:

— Дивись!

На пальці — золотий перстень із великим смарагдом.

— Що ви тут робите! Навіщо ви пішли до хворої дитини! Хто вам дозволяв?

— На вашій хворій дитині — крадені коштовності! Якщо ви не хочете тут міліції, дайте мила, щоб я зняв з неї перстень!

— Які крадені? Які крадені? То Юра їй подарував! їй врач сказав срібні сережки носити, щоб знімати судорогу. Їй наша медсестра проколола вуха. А Юра виграв сережки в шахмати у діда в сквері!

— Що ви таке кажете, Маріє? Ці сережки платинові, а не срібні, і ви це прекрасно знаєте! Дайте мила, щоб зняти перстень! Я краще їй палець відірву, ніж буду пиляти перстень! Ці прикраси ваш Юра зняв із мертвої!

— Сашику, не треба, заспокойся, я тут уже дещо знаю, все це дуже страшно. Маріє, дайте, будь ласка, мила чи вазеліну, — Лариса сідає на смердюче ліжко нещасної Ангеліни і, долаючи огиду, лагідно говорить з нею:

— Ти ж знаєш, ці прикраси не твої. Вони належали іншій жінці. Ніхто тобі нічого не зробить. Тільки віддай не своє. Дайте мила, Маріє, а то ми їй і справді зробимо боляче.

Підгубна зі стогоном дає Ларисі тюбик з вазеліном, Лариса змащує палець тої істоти і обережно знімає персня.

— А тепер скажи мені, Ангеліно, звідки в тебе ці прикраси?

— Вона не вміє говорити, — стогне Підгубна.

— Але ж ти можеш казати «так» чи «ні»?

Ангеліна киває.

— Отже, це Юра дав тобі їх?

Ліна заперечливо хитає головою.

— А хто? Хто? Вони в тебе давно?

— Ні.

— Тільки з кінця минулого місяця?

Ліна не розуміє.

— Недавно?

— Так.

— Ну а звідки?

Ангеліна щось напружується вимовити. Лариса сидить на краєчку її ліжка. Риженко стоїть поряд, гидливо відсторонюючи від себе руки, які вимазав слиною Ангеліни, поки виймав сережки з її вух, а Підгубна стоїть за спиною в Риженка і шепоче: чого не йде той Юра? Де він?

— Ангеліно, — повторює Лариса, — щоб не було гірше твоїй мамі, покажи, звідки в тебе сережки і перстень? Ти знаєш?

Ліна показує головою «так» і декілька разів намагається вимовити чотирискладове слово: у-а-И-а... у-а-И-а.

— Рукавичка? — вражено запитує Лариса, і хвора дівчина радісно киває головою: у-а-И-а! У-а-И-а!

— Вона любить казку про рукавичку, їй Юра її іноді читав, — каже Підгубна, — і в неї під подушкою лежить якась рукавичка. Ось вона! — Підгубна дістає з-під Ангеліниної подушки шкіряну рукавичку Мар’яни кольору marine.

— Ось вона, та рукавичка, яку ми тоді шукали в її помешканні в день сильного снігопаду, — каже Лариса.

— Але як вона потрапила сюди?

— Здається, я це зрозуміла... Зараз і ти зрозумієш. Маріє, де та картина, яку ви з Юрою хотіли продати жінці для американців?

— А можна десь помити руки? — питає Риженко.

Підгубна зі стогоном іде до кухні і дістає з-під столу дерев’яну дошку, грубо розфарбовану олійними фарбами. По безладному тлу кульковою ручкою незграбно намальовані будиночки, парканчики, чоловічки, прапорці...

— Це імітація Козової, — пояснює Лариса Риженку, — зараз розкажу більше.

Ангеліна знову кричить жалібно і нестямно. Крик ллється хвилями, поштовхами, ривками.

— Ну що кричиш, ніби рожаєш! Зараз дам тобі твою кашу. Нема Юрки, він би хоч погодував тебе, — каже Підгубна і суне до кухні, а переповнені моторошними враженнями шукачі істини йдуть до відведеної їм кімнати, за яку заплатили по п’ять гривень з носа. Лариса коротко переповідає Риженку розказане Підгубною. Кладе сережки до рукавички — останній машинальний жест Мар’яни — ховає рукавичку, перстень простягає Риженку.

— Тримай. Я знаю, що це твоє.

— А я й не знав, що ти в курсі.

— Мар’яна іноді любила похвалитися своїми успіхами... Тільки на які гроші ти міг студентом придбати таку річ?

— Украв у підстаркуватої тітоньки. Мені було вісімнадцять років.

— А сережки їй дарував Чеканчук, коли повернувся з золота.

— Вони могли бути твоїми, — зітхнув Риженко.

— Не треба про це. Життя назад не вернеш. Що будемо робити далі?

— Йдемо звідси геть. Нас попередили, що нам наші десять гривень не повернуть.