Злий - Леопольд Тірманд
— Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Експрес вєчорни».
Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.
— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.
Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими пальцями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:
— Колянко слухає.
— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзвоню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до тринадцятого комісаріату. На Вєйську.
— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що… знову?
— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась вулична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.
— Дякую. За десять хвилин буду на місці.
Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з міста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду… — У нього було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.
— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.
Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.
З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жовтим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупинятись, оглядатися.
Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток припав головний виграш або що Польща здобула світову першість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилювалося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною кам’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.
Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попрямував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».
Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.
Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затримати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капелюсі. Але цей громадянин сказав: «Преса…» і показав щось міліціонерові.
Гальський наказав:
— Сестро! Протистовбнякову сироватку, марлю, бинти…
Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.
Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.
«Все так само, все збігається…» подумав він.
Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Поранений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»
До Гальського підійшов молодий сержант міліції в накинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:
— Ну що?
— Те ж саме, — відповів Гальський.
— Що… те ж саме? — поцікавився сержант.
— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким кастетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної артерії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але нічого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.
— Отже те саме? — перепитав журналіст
— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, пане, на це скажете?
— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?
— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки…
— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?
— Ось моя посвідка, — показав журналіст. — Пане докторе, це тоді…
— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»… — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст..
— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.
— Отже такий самий удар, така ж сама рана? — глянув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це обличчя?..» подумав він.
— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.
— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте напевне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почастував сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.
— Йому ж, мабуть, не пошкодить? Це ті, цілющі… — мовив він Гальському. Лікар кивнув головою і притулив сірника до сигарети. Поранений жадібно затягнувся.
— Саме так і було, — ствердив Гальський.
— Ідемо далі. Ви стверджуєте, що рана викликана чимось на зразок кастета, а може, й перснем. Оскільки ми знаємо, що персні носять на лівій руці…
— … тоді, беручи до уваги силу удару, — посміхнувся Гальський, — ми дійдемо висновку, що цей тип або лівша, або одружений, чи, може, носить обручку на правій руці. Любий редакторе, ми на хибній дорозі. Мені здається, що індуктивний метод у стилі незабутнього Шерлока Холмса та сотень його наступників тут зовсім непридатний. Це варшавська справа, так мені принаймні здається; тут слід шукати пояснення у проблемах і традиціях нашого міста, в настроях і колориті великої Варшави.
— Про що ви, панове, говорите, ради бога? — остаточно знервувався сержант.
Очі пораненого тривожно бігали, пильно вивчаючи співбесідників.
— Громадянине капітане, дуже перепрошаю, — обізвався раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сержант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджував кімнату, стояло