Коло смерті - Кріс Тведт

— Але ми ніколи не були самовпевненими гівнюками!

— Що?

— Окей, може, в деяких ситуаціях, але не в своєму колективі. Я принаймні ніколи не відчував потреби вивищитися коштом підлеглих.

— Гаразд. Виговорився… — з приреченим виглядом мовив Петер.

Раптом я завважив, який він має змарнілий вигляд. Нездорова сіризна на обличчі, мішки під очима, відвисле підборіддя робили його старшим і буркотливішим за того Петера, якого я знав і любив раніше.

— Наша фірма котиться в пекло, Петере. Цей молодик — лайно. А Стейнар Крукен…

— Що не так з Крукеном? Обидва новачки тобі не пасують?

— Стейнар формаліст, бюрократ, вузьколобий жевжик, без краплини червоної крові в жилах. Він мав би бути ревізором, та аж ніяк не адвокатом. І ти, Петере, знаєш, що це правда…

— Не ти, Мікаелю, а вони обидва тягнуть на собі відповідальність за діяльність фірми. Вони розвантажили мене, хоч трохи звільнили мені руки, чого б ніколи не зробив ти.

— Не всі вроджені адміністратори, — пробурмотів я.

— Не всі готові брати на себе відповідальність, Мікаелю. До того ж, не я, а ти відмовив Сюнне торік…

Удар поцілив.

— Що відбувається, Петере? З тобою неможливо розмовляти. Коли востаннє ми стрічалися за пивом?

Петер навіть голови не підвів, відмахнувся рукою від мене:

— Мені треба працювати, Мікаелю…

У моєму кабінеті стало ще задушливіше. Сорочка прилипла до тіла, під пахвами розповзлися темні кола від поту. Я зітхнув, уявивши смак холодного пива й освіжну морську купіль. Раптом перед очима постало витончене, інтелігентне обличчя Сюнне, струнка, трішки незграбна, та все ж елегантна постать — мені її бракувало. І враз сяйнуло до голови, що я не тішуся ранішнім приходом на роботу. Ця фірма, співвласником якої я був, непомітно перестала бути затишним місцем, і це боляче мене діткнуло.

Ґустав Німан, здавалося, ось-ось розтане. Краплини поту цяпали з-під волосся, стікали чолом, скраплювалися на верхній губі, котилися на комір сорочки — чоловік, буквально, розчинявся. То була, якщо я не помилявся, неймовірно налякана людина.

Німана арештували на летовищі напередодні ввечері з валізою, повною грошей. Він саме збирався сідати на літак до Лондона, у кишені мав квитка в один бік до Бангкоку. Двоє службовців в однострої привели його вранці до суду. На запитання судді, чому він не з'явився на засідання минулого дня, Німан, потупивши погляд у стільницю стола, відповів, що забув. Від такої відповіді суддя Стенерсен отетерів.

Допит у такому керунку тривав до самого обіду. Ґустав Німан або тупо мовчав, або ж торочив щось геть безглузде. За кілька годин уже й сам Ульв Ґарман спітнів і втомився.

— Поговорімо про нічний клуб Зебра, пане Німан, — запропонував він.

Німан мовчки втупився у стіл перед собою.

— Що ви знаєте про власників клубу?

— Нічого.

— Торік другого грудня на допиті в поліції ви назвали Ганса Міккельсена фактичним власником клубу.

Мовчання.

— Пригадуєте свої слова?

— Ні.

— Гадаєте, у поліції це вигадали?

— Не знаю.

— Не знаєте? Сподіваюсь, ви пам'ятаєте про сам допит? То як, пам'ятаєте?

— Так.

— А як пояснити цей підпис? — Ґарман підійшов до свідка й поклав протокол допиту перед ним на стіл. — Ваш підпис?

— Так.

— То навіщо ви підписалися під протоколом, якщо не казали того, про що там написано?

— Не знаю.

Ґарман важко, по-театральному, зітхнув і, продовжуючи тираду, повернувся до присяжних:

— Усе це трохи дивно виглядає. Може, існує якась особлива причина вашої відмови від попередніх свідчень?

— Ні.

— Ви чогось боїтеся? Хтось вам погрожував?

— Ні.

— Пробачте, що ви сказали? Говоріть голосніше, пане Німан. Вас ледве чутно!

— Ні.

— Ніхто вам не погрожував?

Мовчання.

Ульв Ґарман стояв перед свідком, та дивився він не на Ґустава Німана, ніхто в залі на нього не дивився. Усі погляди були прикуті до Ганса Міккельсена.

Грек, зазвичай холодний і незворушний, завважив ці погляди і