Коло смерті - Кріс Тведт

Він почувався невимушено і здавався щирим, але Ганс Міккельсен купу людей надурив на своєму віку, і я знав, що обманюю сам себе, гадаючи, ніби зможу щось відчитати в його очах чи міміці обличчя.

Пішки до контори менше ста метрів. Я перетнув площу перед будівлею суду, повернув за квітковою крамницею на куті вулиць і потрапив у маленький, короткий провулок, де й була моя контора. У самому низу вулички вигравали на гладкій морській поверхні спокусливі блищики, вітрильники погойдувалися біля причалу. Я проминув крихітну крамничку потішних дрібничок, яка тут ще з часів мого дитинства — справжнє ельдорадо причіпних кумедних носів, сверблячого порошку, подушок, що пукають, сигарет-обманок. Через два будинкові під'їзди — мій під'їзд з табличкою Адвокати Рюд, Ула, Бренне&Со. Зовсім нова латунна табличка, ще блискуча й сяюча. Фінн Рюд заснував фірму, але рік тому вийшов на пенсію. Петер Ула ще в розквіті сил. Він не лише мій колега по роботі, а й найближчий друг. Ми знаємося багато років, зі студентської лави. Це він кілька років тому вмовив мене покінчити з життям самотнього вовка і стати його партнером у фірмі. То був вдалий хід. Останніми роками ми стабільно і впевнено розширювали нашу діяльність. Нові клієнти йшли потоком, постійно доводилося збільшувати штат юристів, ми зуміли стати найпрестижнішою адвокатською конторою у цьому місті. Торік ми навіть взяли двох нових партнерів і додали в назві фірми «&Со». Обидва правники були молодими, старанними, енергійними й амбіційними.

Коли я увійшов до приймальні, один з них, Ганс Улав Тунґесвік, стояв, схилившись над стійкою рецепції. За стійкою сиділа Єва, м'яка й по-материнському добра. Вона працювала в нас ще до моєї появи, давала всьому лад. Тепер її щоки палахкотіли рум'янцем, а замість звичного щирого усміху — стримано стулені уста.

— Доброго дня! — привітався я. — Що таке? Щось трапилося?

— Та ні, нічого не трапилося, — відповів Ганс Улав. — Я лише нагадую Єві, що години роботи обов'язкові для всіх..

— Зайди до мене на хвилинку, Гансе Улаве, — кинув я на ходу.

У моєму кабінеті було неприбрано й спекотно. За останні два тижні я сюди майже не заглядав, у застояному повітрі тхнуло пилюкою. Я відчинив нарозтвір вікно і впустив досередини літо з запахами викидних газів та розігрітого сонцем асфальту, шум вулиці, ячання чайок, крикливі голоси туристів. А тоді обернувся до Ганса Улава.

— Що то було?

Той здвигнув плечима.

— Єва постійно спізнюється на роботу…

— І?

— Сьогодні вона прийшла о пів на дев'яту, а мала прийти на восьму. Я маю купу роботи, натомість мусив сидіти на телефоні — було до дідька дзвінків! Тож я вирішив трохи її приструнчити.

— У Єви дитина-каліка…

— Так, я знаю. То й що? Мала б прилаштуватися до обставин…

Я пропустив повз вуха його ледь агресивний тон.

— У неї дитина-каліка, — повторив він знову. — Іноді ранку не вистачає. Не часто, але час до часу, буває, спізнюється. Так триває вже десять років. Вона завжди надолужує згаяне, і ми завжди з розумінням до цього ставилися. Вважай, що фірма уклала з Євою мовчазну угоду…

— Я… — розгублено затнувся Ганс Улав. — Мені ніхто про це не казав…

— А ти й не питав. Скільки часу ти вже тут працюєш?

— Е-е… п'ять місяців. Скоро шість буде.

— Ото власне… Не так довго. Єва тобі в матері годиться. Вона вправний секретар і чудова людина, берегиня цієї контори, завжди такою була. Раджу зачекати років зо два, найменше, перш ніж починати когось приструнчувати. А ще раджу, перш ніж роззявляти на когось рота, спершу запитай мене або Петера, інакше партнером тобі не бути.

Обличчя Ганса Улава вкрилося гарячковими червоними плямами, чи то від злості, чи ніяковості — не знаю. Він потягнув пальцем за сніжно-білий комірець сорочки, ніби той раптом став йому затісний.

— Послухай-но, Гансе Улаве, ти добрий адвокат, вмієш давати раду з клієнтами, вмієш заробляти гроші. Тому й став нашим партнером, але це ще не означає, ніби ти всі розуми поїв. Отаке, як щойно з Євою, зайве. Цим поваги не зажити, навіть, якщо тобі так здавалося. І не дивися ображено, ліпше прислухайся до моїх слів. Хай тобі це стане научкою, окей?

Молодик кивнув, промимрив щось схоже на визнання моєї рації і вийшов за двері. За півроку я пізнав Ганса Улава з іншого боку. Партнерство не пішло йому на користь. Він не терпів критики, його вже встигли незлюбити і помічники адвокатів, і офісний персонал. Я важко зітхнув, підвівся, щоб навідатися до Петера.

Він слухав мене на піввуха, а з того, як неспокійно шугав очима по кімнаті, я помітив його нетерплячку. Дуже скоро він мене урвав:

— Я не маю на це часу, Мікаелю!

— То ти вважаєш цілком прийнятним, якщо один з наших партнерів позбавлений навичок спілкування та співчуття, наче якийсь бабак?

— Усе внормується, Мікаелю. Ганс Улав молодий і