Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

Якщо ти — Кулик, це ще не означає, що живеш на болоті. Треба обшукати офіс. На годиннику глупа ніч — неглупий ранок. Охоронець повідомить Лідку: приходила начальник юридичної служби і порпалася в кабінеті. Все’дно, що дати телеграму: я тебе, Лідко, викриваю, готуй алібі. Цілую, Таня.

— Не зарано? — сонно пробурмотів Стас у слухавку.

— Тобі гроші треба?

— Скажу ні — повірите?

— Можеш поставити Крутій жучка? І телефонного, й акустичного?

— Ва-а-ау! Це я люблю. Завтра зробимо. Під яку статтю будемо підводити? Економічні злочини? Шпіонаж на користь Японії? Моральні збочення? Особисто я голосую за педофілію й одностатеву любов…

— Стули писка. Твоя сума? Така, щоб мала певність — не продаси хоча б зо тиждень.

— Тетяно Іванівно, я висловлюю рішучий протест! Ви мене вже геть за непотріб маєте. А я — порядна людина й поважаний співробітник правоохоронних органів. Від вас мені вистачить пари тисяч. Як сестрі.

— Завтра доповіси. Прослушку — до мене в квартиру. Миттєво. І щоб жодна душа. Братчику.

— Йєс. Хто в армії служив, той у цирку не сміється!

Гасло Пікайзена: «Київ — це родина, а в родині діляться!» затвердили. Нарід мав заволати від щастя й визнати за батька міста, та що там міста, за батька нації — мать городов руських.

— Треба доробити дотягнути, — пожувала губами Крутая. — Підвести економічну базу.

— Не треба, — переконував креатор Пікайзен. — Економіка — для фахівців. Гасло — для піпла. Їм головне — не платити, а не як це буде зроблено.

Ми — в другому турі. Настає час че, і нам не можна схибити… Суперник своїми новими ініціативами не має заскочити нас. Як казав англійський філософ Френсис Бекон, а також Максим Горький, а слідом за ними й кандидат філософських наук Лілія Крутая: у знанні — сила.

— А після обрання що я буду з цими ідіотськими обіцянками робити?

— Підводити економічну базу. Під неможливість виконати їх.

Пікайзен ще стовбичив. Крутая підвела очі.

— Ось, — поклав перед нею аркуша. — Прайс на деякі послуги «чорних піарників» під час виборів.

— «Вулична бійка або провокація (з погромом — за додаткову оплату) — 500 900 доларів.

Закладення цеглою дверей штабу конкурента з викраденням бази даних та списків прибічників — 2 300. Залиття фекаліями штабу конкурента чи постійного місця дислокації його прибічників — 1 200 — 1 500. Наїзд силовиків (МВС, пожежні) — від 400 доларів…» Слухай, а чому гімно дорожче за організований наїзд?

— Труднощі з накопиченням і транспортуванням біологічного матеріялу.

— Де взяв?

— Читаю пресу, знайомлюся…

— Сумніваюся, чи спрацює.

— Ви — старомодня.

— Усі переможці — старомодні. Ну, заллємо ми Грицька цим… біологічним матеріялом… Він посмердить, посмердить, та й одмиється. І ще злішим буде. Нерадикально.

— А що ж радикальніше?

— Треба думати.

Ожив селектор.

— До вас начальник охорони. Хай зачекає?

— Вижену! — серце Крутої затьохкало соловейком: тьох-тьох підтьох тьох — ая-я ох-ох-ох.

— Пойняла. Запускаю, — зметикувала Зінька.

Пікайзен розминувся в дверях із Командо.

— Я викликала вас… Я запросила вас. Нам є про що поговорити. Насамперед про справу.

Крутая вилізла з-за столу, снувала кабінетом.

Аж повітряні смерчі. Зосереджена, як стріла на тятиві. Здригнеться палець, і свисне стріла в ціль, встромить залізне вістря у вічко, завібрує вдоволено — не схибила.

Нарешті зупинилася навпроти Командо, війнувши чуттєвим парфумом. Командо незворушно підпирав плечима стелю. Палець Крутої на тятиві аж тремтів.

— Припинимо цей цирк? — Крутая зліквідувала останню щілину між ними, притиснулась до Командо. — Невже ти не бачиш, що зі мною коїться? Не муч мене більше. Не мучся сам. Я тебе нікому не віддам. На споді лежатиму, а в роті подряпаю. Розшматую будь-кого на шляху до тебе. Ну… Взнай, яка я насправді… Не пошкодуєш… Ну ж бо!

Крутая спрагло ловила гарячими вустами…

Командо заледве розімкнув її руки, обережно вивільнився. І мовчки вийшов. Двері грюкнули.

Зінька звично дослухалася до відлуння розгрому в кабінеті шефині. Коли вщухло — встромила голову, чи не треба чогось.

— Грипу — до мене.

Грипа не забарилася. Крутая вочевидь сіла, бо рипнув фотель, тоді забулькало. Теж зрозуміло.

— Встановиш пильний нагляд за командою Грицька Саливоненка, — сказала по павзі. — І за ним передовсім. Хронометраж по днях тижня.

Куди їздить, у який час, на скільки, з ким, таке інше. Знати всі постійні маршрути і усталені звички. Коли, до кого, по що. Матеріали про нашого суперника в Зіньки. Часу ніц. Можеш підключати кого треба, я дам команду. Не нагадую про цілковиту таємницю. Кожне має знати лише свою ділянку роботи, разові доручення. Звітувати тобі особисто. Ні в кого, закарбуй, ні в кого цілісної картини не повинно складатися. Мені тебе не вчити. Грипо, серйознішого завдання в тебе не було. Всі минулі — цацки-пецки. Втямила?

— Бери більше, кидай дальше. У перервах отдихай. — І ще. Мені набридла одна мадам. Ось ім’я, лікарня, номер палати. Складеш план її ліквідації — мені на затвердження. Тут теж схибити не можна.

Кулик зупинила запис прослуховування.

Повернулася до початку. Прокрутила ще. Укотре за сьогоднішню ніч. Ганьба слідчому, який програє!