Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

Всиновила. А тепер, зглянувшись на його батьківські сльози-шмарклі, ладна відірвати цього бевзя Віталика від зболілого серця й передати з рук у руки татусеві. За невелику дружню послугу.

За мобілізацію до моїх лав електорату.

— Віддаси сина?

— Віддам.

— Не вірю, Лідко!

— Цить, я тобі не Лідка. Я майбутній мер трьох мільйонів городян. А щоб повірила, розповідаю тобі душевну історію. Я ото як приїхала, подалася до рідної домівки. Росте черешня в мами на городі, чула пісню? Кортіло подивитися в очі старій зрадниці, яка зреклася рідної доні на суді, царство їй небесне, курві. Вона мене не впізнала, сидить, як срака в штанях: ви хто та ви що? А я й кажу: здрастуй, мамо, повмирали ми не всє, босіком би пробіжацця по росє. Вона хап за серце, ще не вірить.

Пару епізодів з дитинства мого золотого, безтурботного їй нагадала… Знали лише я та вона. От, приміром, як вона різки та в солі вимочувала, щоб мої рани довше гоїлися. Я на фізкультурі в школі стидалася роздягтися. Як у педагогічних цілях на вихідні мене до батареї прив’язувала. Всі — у драмгурток, Джульєту грати, а я, як сучка блохата, сиди над люмінієвою мискою з водою і тазиком замість параші… Тут повіриш. За телефона вхопилася. Олійник, мій другий чоловік, щоб, значить, порятував. Правець від перехвилювання й удавив її. Я не чіпала, не було потреби. Мамаша очі витріщила й — готовченко.

— Замовч!

— Хочу, аби ти втямила, що не катюга я, а жертва безневинна. А ти кажеш: Гриць Саливоненко. Йому до мене сто верстов до небес, і все пішки. Мене назад, до народу, не заженеш. Бо там — кака. Хто без гріха, хай кине в мене камінь. А я той камінь перехоплю, як гранату лимонку, і — назад. Вилетить — не впіймаєш. Щось сумна ти й невесела… Чи не заміряєш проти мене чогось?

Не юристом хазяйської фірми, а старшим слідчим прокуратури дивилася на Крутую Тетяна Кулик. Яка невгамовна вітальність, який невситимий голод до життя. Де, на якому звиві існування зіпсувалося коліщатко, вилетіла шайбочка, пошкодився ген, не так розташувалися зірки на небі? Лідка створена з глини для виробництва великих людей. Відміряно їй щедрою рукою.

Всього. А крапелину чогось не додано. Називається по різному: совість, сумління, людяність. Слова безсилі й жалюгідні. Мати в дитинстві припинала до батареї, а вона виросла й убила людей, дітей.

Бо хтось їй заважав брати в ліцейській їдальні помиї для відгодівлі свиней, а хтось просто потрапив під руку… А оно хлопчика в Миколаївській області порядна родина на руках носила, а він узяв і застрелив тата, маму, сестру з братом. Бо заважали вільно розвиватися. Телевізор дивитися. Не дозволяли обрізати хлібину по колу, де хрумкий окраєць…

— Був такий філософ — Іммануїл Кант… — мовила Кулик.

— Без тебе знаю.

— Вчора Пікайзен удосконалив його затяганий афоризм. «Досі мене дивують дві речі, — сказав Пікайзен. — Зоряне небо над головою і чому після прання у мене завжди залишається по одній шкарпетці з кожної пари». Замірів проти тебе, Ліліє Іванівно, я не маю. Винна тобі гроші. Коли віддам, повернемося до цієї розмови.

— Як я люблю мати справу з вихованими і порядними. Не вкусити за ногу того, кому винна, а спершу борг віддати… Культурно. Мені б таке й не прибандюрилось. Коли повернемося до теми — переконаєшся: я геть не винна. Ні в чому проти всесвітньої людської природи і практики я не согрішила. Якщо ти щось тямиш поза лукавою криміналістикою.

Дзвінок Елли Ганської з Америки заскочив Командо в лікарні.

— Зробила все, що змогла. На згарищі Всесвітнього торговельного центру знайшли сумку з документами Лідії Олійник. Поруч з рештками жінки. До реанімації, а згодом до реабілітації потрапила непритомна. Черепно-мізкова травма, опіки, спотворене обличчя, таке інше. Наслідок — ретроградна амнезія. Згадала лише, що звати Крутая Лідія Іванівна, приїхала з Росії. На тому й удовольнилися. Решта — як у всіх жертв. Лікування, пластичні операції коштом держави і всіляких фондів. Відшкодування. Мільйони отримала — точно. Нові документи. Повернення додому. Порівнявши, можна допустити з великою ймовірністю, що ця Крутая — Олійник…

— Не доведеш.

— Удалося здобути з реабілітаційного центру біологічні матеріали для ідентифікування, простіше кажучи, краплину її крові. Передаю з нашим практикантом, який за два дні повертається додому. Як діятимеш — тобі видніше…

— Дві секунди, Елло. Лідка була зареєстрована в центрі штучного запліднення, там є її аналізи. Я здобуду.

— Щасти. Перекажи Юркові Шевченку, що Крутая двох дітей, хлопчиків, підлітка й малого, вивезла до Москви.

Зірка одужувала, та не душею. Ніщо нікуди не поділося. Зринула відраза до Командо… «Як він міг» замінилося на «як могла я». Так розслабитися, геть стерятися відчуття реальності. Сміялася над бабами: заламують руки, як бідні Лізи й багаті Маріанни, тужать, що їх покинули. Покинути ніхто нікого не може. Покидають спільний човен тоді, коли сконає кохання. І немає на те ради. Плач не плач. Любов свобідна, світ чарує, законів геть вона сильніш. Крапка. Підпис — Кармен. А от же — болить… Бісенію, коли мене дурять.

— Ти щось сказала? — нахилився турботливо Командо.

— Не люблю, коли мене дурять, — речитативом відкарбувала.

Розгубився.

— Я не люблю, коли мене дурять. А тому прошу тебе піти й ніколи більше сюди не приходити. Про все, що буде треба, тобі повідомлять офіційно. І вона супокійно і розважливо виповіла остовпілому чоловікові про свої підозри щодо його невірності (яке смішне й вульгарне слівце!). Лілія Крутая… лайкова квітка… білий танець.

У такі психологічні практикуми життя допіру Командо ще не заганяло. Він панічно мовчав. Суцільне безглуздя. Сказати Зірці, що Лідка Олійник жива? Про реінкарнацію