Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

Марко зупиняється, заклякнувши на місці. Він не впізнає обличчя поліцейського — це не Ресбак і не хтось із його команди. На якусь неймовірну мить Марко здалося, що це Ресбак зараз вистромить голову у вікно.

— Так. Звісно. Просто не міг заснути, — відповідає Марко.

Поліцейський киває, підіймає скло та їде.

Коли Марко сідає в машину, його трясе й він не може вгамувати тремтіння. Минає кілька хвилин, поки він заспокоюється достатньо, щоб їхати далі.

За сніданком Марко та Анна мало розмовляють. Він блідий та відсторонений після поїздки на озеро. Вона — вразлива через утрату дитини, замислена про те, що сталося вчора. Вона досі не вірить тому, що Марко каже про Синтію. Чому вчора він виходив з її будинку? Якщо він збрехав про це, то про що іще він бреше? Вона йому не довіряє. Але вони досягли перемир’я, хоч це й було непросто. Можливо, вони зможуть і далі дбати одне про одного, попри все, що сталося.

— Мені потрібно повернутися до офісу, — каже Марко, і його голос трохи тремтить. Він голосно прочищає горло.

— Сьогодні неділя, — каже вона.

— Я знаю, та думаю, що мені варто піти, підчистити проекти, на яких ми відстаємо. — Він робить великий ковток кави.

Вона киває. Вона вважає, що йому це піде на користь — виглядає він жахливо. Це відволіче його від їхньої ситуації, принаймні на якийсь час. Вона йому заздрить. Вона не може дозволити собі розкіш віддатися роботі, хай ненадовго. Усе в будинку нагадує їй про Кору, про те, що вони втратили. Порожній високий стільчик на кухні. Кольорові іграшки в кошику у вітальні. Ігровий килимок, на який вона вкладала Кору, з підвішеними на дуги іграшками, до яких малечі подобалося тягнутися із хихотінням та агуканням. Куди б вона не пішла, Кора скрізь. Їй немає куди втекти, хай би на мить.

Марко бачить, що вона хвилюється за нього.

— Що ти робитимеш, коли я піду?

Вона здвигає плечима.

— На знаю.

— Може, тобі варто лишити повідомлення тому лікареві, який заміняє доктора Лумсден. Спробувати записатися на початок тижня, — пропонує Марко.

— Добре, — відповідає вона без ентузіазму.

Але коли Марко йде, вона не телефонує до приймальні психіатра. Вона вештається будинком і думає про Кору. Вона уявляє, як та лежить мертва, у сміттєвому баку, й на ній кишать хробаки. Уявляє, що її поклали в неглибоку могилу в лісі, а дикі звірі відкопали її та пообгризали кістки. Думає про історії зниклих дітей, які читала в газетах. Вона не може викинути весь цей жах із голови. В неї нудота й паніка. Вона дивиться на себе в дзеркало й бачить, що в неї розширені зіниці.

Можливо, їй краще не знати, що сталося з її дитиною. Але їй потрібно знати. Решту життя її скалічена свідомість генеруватиме гидотні картини, що, можливо, страшніші за реальність. Можливо, Кора померла швидко. Анна молиться, щоб так і було. Та, ймовірно, вона ніколи не дізнається правди.

Анна знала, де Кора провела кожну секунду свого короткого життя з моменту народження, але тепер навіть не уявляла, де вона може бути. А все тому, що вона погана мати. Вона погана, депресивна мати, яка недостатньо сильно любила свою доньку. Вона лишила її вдома саму. Вона вдарила її. Не дивно, що її донечка зникла. У всього є своя причина, а причина того, що її дитина зникла, — у тому, що Анна на неї не заслуговує.

Тепер Анна не просто ходить будинком. Вона рухається усе швидше й швидше. Її мозок працює як навіжений, думки наштовхуються одна на одну. Вона відчуває глибоку провину щодо доньки. Вона не знає, чи можна вірити Марко, що о дванадцятій тридцять вона була жива. Вона не може вірити його словам — він брехун. Напевне, вона нашкодила Корі. Мабуть, вона вбила свою власну дитину. Інших варіантів, які б усе пояснювали, немає.

Це жахливе припущення, важка ноша. Вона має комусь розповісти. Вона намагалася пояснити Марко, що накоїла, але він і слухати не хотів. Він хотів удати, що цього не було, йому хочеться вдавати, що вона не здатна завдати болю власній дитині. Вона пам’ятає, як він дивився на неї, коли вона сказала, що вдарила Кору, — він не вірив.

Він поставився б до цього інакше, якби побачив.

Він поставився б інакше, якби знав її історію.

Але він не знає, бо вона ніколи не розповідала йому.

Коли вона навчалася у Сент-Мілдреді, стався інцидент, якого вона не пам’ятає. Пам’ятає лише фінальну сцену: вона у жіночому туалеті, стіна в крові, Сьюзен скорчилася на підлозі й скидалася на мертву, й усі — Дженіс, Деббі, вчитель природничих наук і директорка — усі перелякано дивилися на неї. Вона ж і гадки не мала, що там сталося.

Після цього випадку мати повела її до психіатра, який діагностував дисоціативний розлад. Анна пам’ятає, як сиділа в його кабінеті, завмерши на місці, поряд зі знервованою матір’ю. Анна була налякана діагнозом, їй було страшно й соромно.

— Я не розумію, — сказала її мати лікареві. — Я не розумію, що ви кажете.

— Я знаю, — м’яко сказав психіатр, — що це звучить страшно, але ця проблема розповсюдженіша, ніж вам може видаватися. Подумайте про це як про захисний механізм — хай і недосконалий. Людина на короткий час випадає з реальності.

Лікар повернувся до Анни, Анні не хотілося дивитися на нього.

— Ти можеш почуватися відщепленою від себе самої, ніби все відбувається з кимось іншим. Ти можеш сприймати ситуацію як нереальну чи викривлену. Або ж ти можеш впадати у стан дисоціативної фуги, як з тобою і сталося, — тобто переживати короткочасну амнезію.

— Це повториться знов? — запитала Еліс у лікаря.

— Я