Подружжя по сусідству - Шері Лапіння

— У ніч викрадення, коли ти востаннє приходив подивитися на Кору, — вона підіймає на нього очі, й він напружується, очікуючи, що вона скаже далі, — вона була жива?

Марко дивується. Такого він не чекав.

— Звісно, вона була жива. А чому ти питаєш?

Він із хвилюванням дивиться на її стривожене обличчя.

— Тому що я не пам’ятаю, — шепоче Анна. — Я не пам’ятаю, чи дихала вона, коли я приходила до неї опівночі. Ти впевнений, що вона дихала?

— Так, я впевнений, — каже Марко. Він не може сказати їй, що точно знає, що вона була жива, тому що тілом відчував, як б’ється її маленьке серце, коли він виносив її з будинку.

— Звідки ти знаєш? — каже вона, уважно дивлячись на нього. — Ти перевіряв? Чи просто дивився на неї?

— Я бачив, як її грудка підіймалася й опускалася, — лукавить Марко.

— Ти впевнений? Ти б не брехав мені про таке? — стривожено каже Анна.

— Ні, Анно, а чому ти питаєш? Чого б вона мала не дихати? Через якусь дурницю, яку ляпнув той детектив?

Вона дивиться вниз.

— Через те, що я не впевнена, що вона дихала, коли я приходила до неї опівночі. Я не брала її на руки. Я не хотіла її розбудити. Я не звернула уваги на те, чи дихає вона.

— Це все?

— Ні, — вагаючись, вона замовкає. Нарешті дивиться на нього й каже: — Коли я була з нею об одинадцятій… на цьому місці якийсь провал. Я взагалі нічого не пам’ятаю.

Вираз її обличчя його лякає. Марко відчуває, що зараз вона скаже йому щось жахливе, щось таке, на що він довго чекав, на що чекав увесь цей час. Він не хоче цього чути, але не може поворухнутися.

— Тобто? — питає Марко. Голос його прозвучав на диво холодно.

Вона дивиться на нього благальними очима.

— Я забула не через вино. Я ніколи тобі цього не казала, але в юності я хворіла. Коли ми зустрілися, я вважала, що це вже в минулому.

— Хворіла на що? — питає Марко, спантеличений.

Тепер вона плаче.

— Я ніби вимикалася ненадовго. А отямлюючись, нічого не пам’ятала.

Він дивиться на неї, ошелешений.

— І ти досі не знайшла часу мені розповісти?

— Пробач! Я мусила. Я думала… — Вона не закінчує речення. — Я збрехала поліції про комбінезон. Я не пам’ятаю, як перевдягала її. Я припустила, що перевдягла, але я цього не пам’ятаю. На цьому місці в мене… порожнеча.

Тепер у неї починається істерика.

— Ш-ш-ш, тихо… — заспокоює Марко. — Анно, з нею все було добре. Я певен.

— Розумієш, поліція думає, що я їй щось зробила. Вони думають, що я вбила її, задушила подушкою чи мотузкою, а ти забрав її, щоб мене не звинуватили!

— Це маячня! — каже Марко, тепер сердитий на поліцію за те, що вони таке припускають. Їм чудово відомо, що полювати слід на нього, то нащо ж вони штовхають її до нервового зриву?

— Правда? — каже Анна, дивлячись на нього якось здичавіло. — Я вдарила її. Я була зла, тож я її ляснула.

— Що? Коли? Коли ти її вдарила?

— Коли годувала її об одинадцятій. Вона не заспокоювалася. Я… я типу розсердилася. Часом… я не могла стриматися… й била її, коли вона не заспокоювалася. Коли ти був на роботі, а вона ніяк не заспокоювалася.

Марко дивиться на неї, знічений.

— Ні, Анно, я впевнений, ти не робила такого, — каже він, сподіваючись на те, що почуте — неправда. Це хвилює, так само як і її зізнання про хворобу, через яку вона не пам’ятає, що робить.

— Та зрозумій же ти, я не знаю! — кричить Анна. — Я не пам’ятаю. Можливо, я й нашкодила їй. Ти прикриваєш мене, Марко? Скажи мені правду!

Він бере її обличчя в обидві руки й заспокоює її:

— Анно, з нею все було добре. О пів на першу вона була жива й дихала. Це не твоя провина. Усе це — не твоя провина.

Коли вона зривається на ридання, він тримає її в обіймах.

«Усе це моя провина», — подумки каже собі Марко.

Коли Анна нарешті знесилено засинає, Марко лежить поряд з нею в ліжку, намагаючись навести в думках лад. Йому хотілося б мати можливість обговорити все це з нею. Йому не вистачає того становища, коли вони обговорювали геть усе, планували майбутнє. Але тепер він не може поговорити з нею ні про що важливе. Навіть коли йому вдається заснути, йому сняться жахи, він прокидається на спітнілих простирадлах о четвертій ранку, здригаючись, вкритий потом, із прискореним серцебиттям.

Ось що йому відомо: Річард веде перемовини з викрадачами. Вони з Еліс готові заплатити за Кору будь-яку суму. Марко лишається сподіватися, що Річарду вдасться те, що не вдалося йому. У Річарда телефон Дерека, і він очікував, що по інший бік слухавки буде саме Марко. Річард — і, до речі, Еліс — знають, що Марко змовився з Дереком, щоб викрасти власну дитину заради грошей. Перша думка Марко — про те, що Річард убив Дерека й забрав його телефон, — видається тепер абсурдною. Але як Річард міг дізнатися про Дерека? Чи здатен Річард дати комусь по голові? Марко так не думає, хоча й ненавидить цього покидька.

Якщо те, що телефон Річардові надіслали викрадачі, правда, то це добре. Це