Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Він бачив лише її вузький силует і волосся, чорніше за темряву, що плинула над ними, наче буря. Ніби сліпий, у якого загострились інші чуття, Ньєман відчував блаженство в кожній клітинці тіла. Він не розумів до кінця, цілувала вона його чи пестила, не знав конкретної природи тієї тисячі дотиків, що їх єднали, але це взаємопроникнення було цілком реальним, повним, запаморочливим.

Лаура ледь торкалася його. Її пестощі були легкими, як подих чи шепіт… Тільки цілувалася вона агресивно. Сильно розтуляла вуста, по-зміїному проникала між зуби твердим, мов спис, язиком, викликаючи хіть із домішками жаху.

Раптом вона схопила його пеніс і вставила в себе. Від цього Ньєман відчув просто-таки незбагненну щільність. Немовби цієї миті все його єство зосередилося в шарах насолоди, дуже тісних, дуже компактних.

А проте Лаура нічого не важила. Можливо, у цій світлотіні вона намацала його жахливий шрам і дбала про те, щоб не торкатися його. Спершись долонями в стегна, напруживши руки, вона прийняла позу борця сумо, що виглядало іронічно з огляду на її габарити: ноги зігнуті, розведені, вага тіла перенесена на п’ятки. Для Ньємана єдиним справжнім контактом було це полум’я в районі прутня.

Зненацька вона вигнулася, і їй на лице впав місячний промінь. Видовище паралізувало фліка. Її очі блищали від люті, а риси обличчя неначе застигли в барельєфі з кісток і м’язів. Її тіло було гнучким, мов подув вітру, а от обличчя — скам’янілим і напруженим.

У глибині душі він розумів її. Убивство брата й кузена, скляний дім, що нагадував прозорий Буремний перевал, і це багатство, що робило її самотньою, перетворювало її на жертву, на об’єкт заздрощів, жадоби… Чому б їй раптом розтавати? Тому, що вона вижила? Чи тому, що цієї ночі вони кохаються в хутрі?

Вони віднайшли ритм, взаємну рівновагу невпинного руху. Їхні тіла працювали злагоджено, і серця також билися в унісон, ніби японські барабани… Ньєман ніколи не вживав наркотиків, але, мабуть, ширка давала таке саме летке відчуття виповненості — от тільки цього разу все було for real[41].

Тепер хвилі проходили крізь усе тіло в одному гнучкому русі, майже відсторонено, завжди в одному пориві, в одній течії. Віднині увесь світ зводився до цього хвилювання. Коли Ньєман повертав голову до панорамних вікон, йому здавалося, що тіні від листя та голок також пристосовуються до цього ритму, безперестанку мерехтячи, підскакуючи, розсипаючись стінами, а тоді знову збираючись докупи та розсіюючись у пориві вітру.

Тоді він досяг піку, і раптом флік пригадав, що означало для нього слово «оргазм». Щоразу в мить найвищої насолоди, коли все його єство билося в блаженних конвульсіях, у думках зринав Реґлісс. Пес із його дитинства, нинішній його кошмар, прослизав у найінтимніші закапелки й ніби виривав йому геніталії.

Цієї ночі до Реґлісса йшов бонус — ненажерливі реткени, готові вчепитися йому в горло чи оббілувати заживо. Ньєман ледве не заволав, але цієї миті сталося диво. Він раптом побачив, як чорні тварюки розтають у темряві та перетворюються на неясні тіні. Він відчув, ніби кудись відпливає. Його тіло розслабилося, сповнилось невимовною насолодою, що затопила його хвилею щастя, у якій він ледве не задихнувся.

Де ж ділися собаки? Він відкинув голову, бухнувши черепом об килим, наче кулькою для петанка. Тепер він міг лише хрипіти й віддихуватися — чудова фізична форма, — але він кінчив, так, по-справжньому кінчив.

Він досі був у ній, вона досі була в ньому, їхні тіла переплелися, злилися, і тепер він бачив, що пси не ворушилися. Навіть Реґлісс був у цій зграї, хороший, слухняний, ніжний песик.

Ньєман подумав, що зцілився — принаймні на цю ніч, принаймні поки він в обіймах Лаури — і захотів виразити свою вдячність графині, яка повільно дихала, лежачи на його плечі. Але не міг вимовити ні слова, навіть пошепки: Ньєман обливався слізьми.

55

Івана не бачила замок Франца фон Ґаєрсберґа вдень, але вночі це було щось із чимось. Вершина кричущого кічу. Башточки виблискували під місяцем, ніби вирізані з фольги. В альковах вікон просвічували церковні вітражі. Стіни були такі білі, що здавалися зведеними з крейди. Серед цих зубчатих стін, бійниць, підйомних мостів можна було поставити якусь оперету.

Попри середньовічний стиль видавалося, ніби замок побудували напередодні. Він сяяв у темно-синій ночі своїми загостреними вежами та високими арками, нагадуючи американські церкви, які прикидаються старовинними, але вигляд мають такий, наче збудовані з леґо.

Відколи вони поїхали з інституту Макса Планка, ні Кляйнерт, ні Івана не обмовились і словом. Коли Івана дізналася про різницю між каріотипами Юрґена та Лаури, то подумала, що виявила мотив убивці, але її ентузіазм швидко спав. Урешті-решт, ця новина нічого не пояснювала, а радше навпаки додавала плутанини.

Очевидно, Юрґена всиновили — і що? Невже його вбили через це? «Саме так», — сказав Ньєман, якого не бентежила купа протиріч. Напередодні він стверджував, що вбивцями спадкоємця VG були Чорні мисливці. Потім він заявив протилежне — імітатори нацистів намагалися захистити аристократів від їхнього прокляття, тобто від убивці, що систематично прибирав по одному нащадку роду. Тепер він був переконаний, що браконьєри на «нортонах» убивали «чужинця» в родині, прийомну дитину. Але хіба Макс також був іншої крові? А загиблі в попередніх поколіннях? І хто тоді наказав їм провести таку чистку?

Вони відправили людей до Удо, аби перевірити, чи справді двоє кузенів були біологічними братами. Вони не особливо розраховували на зізнання плейбоя, а планували взяти зразок ДНК. А там буде видно.

Насправді Івана боялася. Вона відчувала, що її поглинає Чорнолісся. Чорні мисливці знову переслідували її думки. Ті, що хотіли відрізати їй пальці механізмом стартера. Ті, що нацькували реткена вчепитися в лице дитині. Ті, що збирали жінок і дітей у білоруських церквах, а тоді підпалювали.

Навіть товариство Кляйнерта більше не приносило їй ані найменшої розради. Вона зосередилася на їхній наступній місії: допитати старого Франца про цю історію з усиновленням та про його асоціацію «Шварцес Блут».

— Говоритиму я, згода?

Ця фраза вирвала Івану з її роздумів. Кляйнерт щойно припаркувався на подвір’ї замку. Тут усе відповідало загальному духу: воркітливі фонтани та кам’яні оздоби. Найбільше її здивувало те, що німецький флік уміло приховав від штутґартських колег ту частину справи, яка стосувалася Чорних мисливців. Отже, він був готовий на все, аби схопити цих психів