Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

Вона глянула на Гілцбріха.

— Ви кажете, що не можете дати мені документи Бредлі.

— Я вам сказав, що їх знищено.

— Тоді дайте справу Джиммі Отто.

Психіатр завагався, спантеличений.

— Навіщо?

— Джиммі мертвий, тож поскаржитися на порушення конфіденційності не може.

— Для чого вам його документи?

— Він був напарником Бредлі. Вони разом подорожували, разом убивали. Якщо я зможу зрозуміти Джиммі, можливо, це дасть якесь розуміння того, на кого перетворився Бредлі.

Чоловік трохи поміркував над її пропозицією, тоді кивнув і підвівся.

— Треба знайти документи. На це може знадобитися певний час.

— Ви зберігаєте їх тут?

— Думаєте, я можу дозволити собі оплатити склад? Усі інститутські папери тут, у мене вдома. Якщо зачекаєте, я знайду потрібні, — мовив він і вийшов.

Химерні знімки на столі зіграли свою роль, і Джейн несила було на них дивитися. Збираючи фото докупи, вона уявила четверту жертву — чергову темнокосу красуню, просолену, наче таранька, і спитала себе, чи не прямує Джозефіна вже зараз до загробного світу.

Задзвонив мобільний. Вона поклала фото назад, щоб відповісти.

— Це я, — сказав Баррі Фрост.

Дзвінка від нього Ріццолі не чекала. Готуючись до новин із поля його шлюбних нещасть, м’яко запитала:

— Як справи?

— Я говорив із докторкою Велш.

Ріццолі не мала жодного уявлення про те, кого він має на увазі.

— Це сімейний психолог, до якого ти хотів сходити? Як на мене, це чудова ідея. Ви з Еліс усе обговорите й зрозумієте, що робити далі.

— Ні, до психолога ми не ходили. Я взагалі не про це.

— То хто така докторка Велш?

— Біологиня з Массачусетського, та, яка мені про болота розповідала. Вона сьогодні зателефонувала. І я вирішив, що тобі це буде цікаво.

«Розмови про болота — це вже значно краще. Принаймні не плаче за своєю Еліс», — подумала Ріццолі. Глянула на годинник, думаючи, чи довго доктор Гілцбріх шукатиме справу Джиммі Отто.

— …і це велика рідкість. Тому вона й не одразу визначила. Мусила принести його до якогось гарвардського ботаніка, і він щойно підтвердив.

— Пробач, про що ти говориш? — перепитала вона.

— Шматочки рослинності з волосся Болотяної пані. Там було листя і якісь стручки. Докторка Велш каже, що вони з рослини під назвою… — Запала пауза, Джейн почула шурхіт сторінок, які Фрост гортав, шукаючи нотатки. — Carex oronensis. Це наукова назва. Відома як осока Ороно.

— Вона росте на болотах?

— І в полях. Також любить потривожені місця, такі як просіки та узбіччя доріг. Зразок був свіжий, тож вона вважає, що частинки застрягли у волоссі жертви, коли тіло переміщали. Стручки на осоці Ороно з’являються не раніше липня.

Тепер Джейн слухала дуже уважно.

— Кажеш, рослина рідкісна. Наскільки?

— У світі її можна знайти лише в одному місці — в долині річки Пенобскот.

— Це де?

— Штат Мен. У районі Банґора.

Вона подивилася у вікно на густі зарості дерев, що оточували будинок доктора Гілцбріха. «Мен. Бредлі Роуз провів тут два роки життя».

— Ріццолі, — озвався Фрост. — Я хочу повернутися.

— Що?

— Не треба було так тебе кидати. Я хочу повернутися до команди.

— Ти певен, що готовий до цього?

— Мені це потрібно. Потрібно допомагати.

— Ти уже допоміг, — сказала вона. — З поверненням.

Коли вона дала відбій, до кімнати повернувся доктор Гілцбріх із трьома товстими папками.

— Ось документи Джиммі, — сказав він, передаючи їй папери.

— Докторе, я хотіла б дізнатися ще дещо.

— Так?

— Ви сказали, що інститут давно закрили. Що сталося з майном?

Він похитав головою.

— Його роками намагалися продати, але так і не вийшло. Надто далеко, щоб зацікавити когось. Я не зміг упоратися з податками, тож скоро його втрачу.

— Зараз там нікого немає?

— Будинок багато років стоїть забитий.

Джейн знову глянула на годинник, зважуючи, скільки годин денного світла їй лишилося. Тоді подивилася на Гілцбріха.

— Скажіть, як туди дістатися.

31

Джозефіна лежала без сну на цвілому матраці, вдивлялася у темряву своєї в’язниці й думала про той день дванадцять років тому, коли вони з матір’ю втекли із Сан-Дієґо. То був ранок після того, як Медея витерла кров, вимила стіни й позбулася чоловіка, який вдерся до їхнього дому, навіки змінивши їхнє життя.

Вони перетнули мексиканський кордон, авто котилося безводною пустелею Баха-Каліфорнії, а Джозефіна досі трусилася від страху. Та Медея була навдивовижу спокійна й зосереджена, руки на кермі не тремтіли. Джозефіна не розуміла, як мати може бути такою зібраною. Вона багато чого не розуміла. Саме в той день вона побачила свою матір справжньою.

Саме в той день дізналася, що вона — дочка левиці.

— Усе, що я зробила, зроблено для тебе, — сказала їй Медея, поки авто гуркотіло по чорному асфальті, повітря над яким мерехтіло від спеки. — Для того, щоб ми з тобою були разом. Люба моя, ми родина, а родина мусить триматися разом.

Вона глянула на нажахану доньку, яка зіщулилася на сусідньому сидінні, мов поранена тварина.

— Пригадуєш, що я розповідала тобі про нуклеарну сім’ю і те, як її визначають антропологи?

Щойно у їхньому домі стік кров’ю чоловік. Вони позбулися тіла й утекли з країни. А мати спокійно читає їй лекції з теорії антропології?

Попри недовіру в очах доньки, Медея вела далі:

— Антропологи скажуть тобі, що нуклеарна родина — це не мати, батько і дитина. Ні, вона складається з матері й дитини. Батьки з’являються й зникають, ідуть у море чи на війну, і часто не повертаються додому. А от мати з дитиною пов’язані навіки. Мати з дитиною — це первинна одиниця. Ми з тобою — така одиниця, і я зроблю все необхідне, щоб захистити її, захистити нас. Тому ми мусимо тікати.

І вони втекли. Покинули місто, яке обидві полюбили, місто, яке стало їм домом на три роки — достатньо довго, щоб завести друзів, сформувати зв’язки.

За одну ніч, з одним пострілом усі ці зв’язки обірвалися назавжди.

— Зазирни в бардачок, — сказала Медея. — Там лежить конверт.

Дочка, досі ошелешена, дістала конверт, розкрила його. Всередині лежали два свідоцтва про народження, два паспорти й водійські права.

— Що це таке?

— Твоє нове ім’я.

Дівчина розгорнула паспорт, побачила власне фото і згадала, що мати наполягла на ньому кількома місяцями раніше. Тільки от вона не усвідомлювала, що це фото на паспорт.

— Що скажеш? — спитала Медея.

Донька подивилася на ім’я. Джозефіна.

— Гарне, правда? Це твоє нове ім’я.

— Навіщо воно мені? Чому ми знову це робимо? — Голос дівчини перейшов у істеричний вереск. — Чому?!

Медея звернула до узбіччя, зупинила авто. Охопила долонями доньчине лице і змусила подивитися собі в очі.

— Ми робимо це, бо не маємо вибору. Якщо не втікатимемо, мене посадять за ґрати. Тебе у мене заберуть.

— Але ж ти нічого не зробила! Це не ти його вбила! Це я!

Медея схопила доньку за плечі й сильно струсонула.

— Нікому цього не кажи, розумієш мене? Ніколи. Якщо нас колись упіймають, якщо поліція нас