Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

ще однієї вродливої брюнетки, — сказала Джейн і подивилася на Мору. — Можливо, ви, док, не помічали схожості, але я її бачу. Коли я вперше побачила вас із Джозефіною в одній кімнаті, на думку спало, що ви могли б бути її старшою сестрою. Саме тому я попросила поліцію Ньютона наглядати за вашим будинком. Було б непогано, якби ви могли на кілька днів поїхати з дому. А ще, можливо, час подумати про те, щоб завести собаку. Великого, хорошого собаку.

— Джейн, я маю сигналізацію.

— А пес має ікла. Та й товариство з нього буде. — Джейн підвелася. — Я знаю, що ви цінуєте свою приватність. Але іноді жінці просто не хочеться бути самій.

«Утім я сама», — подумала Мора пізніше, дивлячись, як авто Джейн від’їжджає й зникає у темряві. «Сама у мовчазному будинку, навіть без собаки».

Вона увімкнула сигналізацію й заходилася міряти кроками вітальню, невтомно, мов тварина в клітці, знову й знову зиркаючи на телефон, аж поки більше не могла протистояти спокусі. Знімаючи слухавку, почувалася наркоманкою в ломці, й поки набирала номер мобільного Деніела, рука тремтіла від жаги. «Прошу, відповідай. Прошу, будь там заради мене».

Увімкнулася голосова пошта.

Мора поклала слухавку, не залишивши повідомлення, й подивилася на телефон, почуваючись зрадженою цим мовчанням. «Сьогодні ти мені потрібен, але ти недосяжний. Ти завжди недосяжний, бо тобою володіє Бог».

Сяйво фар привернуло її увагу до вікна. Повз будинок повільно проїхало патрульне авто. Мора помахала рукою безликому патрульному, який наглядав за нею в ніч, коли чоловік, якого вона кохала, не міг цього зробити. Що ж бачив цей патрульний, проминаючи її будинок? Жінку із затишним домом і всіма ознаками успіху, яка самотньо стояла біля вікна, ізольована, вразлива.

Задзвонив телефон.

Деніел — ось що перше спало їй на думку, і коли Мора схопила слухавку, серце калатало, наче після швидкого бігу.

— Моро, з вами усе добре? — запитав Ентоні Сансоне.

Розчарована, вона відповіла різкіше, ніж збиралася:

— А чого це має бути не так?

— Я так розумію, сьогодні у вашому домі дещо відбувалося.

Те, що він уже про це знав, її не здивувало. Сансоне умів відчути будь-яке заворушення, будь-яку зміну вітру.

— Усе вже закінчилося, — відповіла Мора. — Поліція поїхала.

— Вам не варто лишатися самій. Може, зберете речі, і я по вас заїду? Можете залишитися в мене, на Бікон-Гілл, скільки вам буде потрібно.

Вона визирнула у вікно, на безлюдну вулицю, й подумала про те, яка ніч на неї чекає. Можна провести її без сну, тривожно дослухаючись до кожного звуку, кожного шереху в будинку. Або ж відступити під захист його маєтку, який він обладнав проти усіх можливих загроз, які, на його переконання, стояли перед ним. У цій оксамитовій фортеці з антикварними меблями й середньовічними портретами вона буде захищена, але це буде прихисток у темному, параноїдальному світі, з чоловіком, який усюди бачить змови. Сансоне завжди непокоїв її; навіть зараз, через кілька місяців знайомства, він здавався їй непі­знаваним — чоловік в ізоляції свого багатства та тривожної віри в темну сторону людства. Може, вона й убезпечена в його домі, але комфортно їй там не буде.

Вулиця досі була порожня, патрульне авто давно поїхало. «Зараз я воліла б бути з одною-єдиною людиною, — подумала жінка. — І він єдиний, кого я не можу мати».

— Моро, мені приїхати по вас? — спитав Сансоне.

— Не треба, — відповіла вона. — Я сама приїду.

Коли Мора минулого разу була в маєтку Сансоне на Бікон-Гілл, був січень, і в каміні горів вогонь, проганяючи зимовий холод. Хоча тепер стояв теплий літній вечір, здавалося, що холод живе в цьому будинку, ніби зима оселилася у цих оздоб­лених темними панелями кімнатах, де з портретів на стінах дивилися похмурі обличчя.

— Ви вже повечеряли? — запитав Сансоне, передаючи її невелику сумку слузі, який непомітно зник з очей. — Можу сказати кухареві приготувати вам щось.

Мора подумала про той бутерброд із сиром, від якого заледве відкусила кілька шматочків. Навряд чи це можна вважати вечерею, але апетиту в неї не було, тож вона прийняла хіба келих вина. Це було насичене амароне, таке темне, що у світлі каміна здавалося майже чорним. Мора відсьорбнула трохи під холодним поглядом пращура шістнадцятого століття, пронизливі очі якого дивилися з портрета над каміном.

— Вас надто давно тут не було, — мовив Сансоне, влаштовуючись в ампірному кріслі навпроти неї. — Я усе сподіваюся, що ви приймете запрошення доєднатися до наших щомісячних зібрань.

— Я була надто зайнята для ваших зустрічей.

— І це єдина причина? Ваша зайнятість?

Мора подивилася у свій келих і визнала:

— Ні.

— Я знаю, що ви не вірите в нашу місію. Але досі вважаєте нас зграйкою божевільних?

Вона підвела до нього очі й побачила іронічну посмішку на його вустах.

— Я вважаю, що товариство «Мефісто» має жаскі погляди на світ.

— А ви їх не маєте? Ви стоїте в залі для розтинів, дивитеся на жертв убивств. Бачите докази, закарбовані на їхніх тілах. Скажіть, що це не розхитує вашу віру в людство.

— Це лише каже мені, що бувають люди, яким не місце в цивілізованому суспільстві.

— Люди, яких важко назвати людьми.

— Однак вони люди. Можете називати їх, як вам заманеться — хижаками, мисливцями, навіть демонами. Їхня ДНК не відрізняється від нашої.

— То що робить їх іншими? Що змушує вбивати? — Сансоне поставив свій келих і нахилився до неї. Очі в нього були такі ж зловісні, як у портрета над каміном. — Що може перетворити хлопчика з привілейованої родини на таке чудовисько, як Бредлі Роуз?

— Я не знаю.

— У цьому й проблема. Ми звинувачуємо в цьому травми дитинства, чи жорстоких батьків, чи вплив оточення. Так, іноді злочинну поведінку можна цим пояснити. Однак є й виняткові приклади, вбивці, які вирізняються своєю жорстокістю. Ніхто не знає, що робить їх такими. Утім у кожному поколінні, в кожному суспільстві з’являється свій Бредлі Роуз, свій Джиммі Отто і подібні хижаки. Вони серед нас завжди, і ми маємо визнати їхнє існування. І захищати себе.

Мора похмуро глянула на нього.

— Звідки ви стільки знаєте про цю справу?

— Вона доволі публічна.

— Ім’я Джиммі Отто ніколи не називалося. Це не те, про що знають усі.

— Усі не ставлять тих питань, якими цікавлюся я. — Він потягнувся по пляшку, налив їй іще вина. — Мої джерела в правоохоронних органах довіряють тому, що я зберігатиму таємниці, а я довіряю їхній точності. Нас непокоять одні й ті самі речі, і ми маємо однакову мету.

Сансоне поставив пляшку й подивився на неї.

— Так само, як і ми з вами, Моро.

— Я не завжди у цьому впевнена.

— Ми обоє хочемо, щоб та молода жінка вижила. Хочемо, щоб поліція її знайшла. Це значить, що треба точно розуміти, чому вбивця забрав її.

— Поліцію в цій справі консультує кримінальний психолог. Вони вже розбираються з цим.

— І використовують традиційний підхід. «Він раніше так поводився, отже, поводитиметься знову». Але це викрадення пов­ністю відрізняється від тих, про які ми знаємо.

— Чим відрізняється? Він почав із того, що скалічив цю жінку, — це його схема.

— Але потім він від неї відійшов.

— Що ви маєте на увазі?

—