Зодчий із пекла - Світлана Горбань

Він недоречно зрадів:

— Ага!

Але Лесі кортіло викласти всі свої прикрощі:

— Тепер ось Ярижські…

— Нарешті доходимо до суті. Що ж вони?

— Ну, Кирило Іванович чіплятися почав. Зробив пропозицію… не зовсім пристойну.

— Давно?

— Щойно. А вона, схоже, приревнувала.

— До кого?

Дівчина здивувалась:

— Як це — до кого? До чоловіка, звісно.

Кінчев загадково усміхнувся:

— Оце і всі факти?

— Мало?

— Щиро кажучи, малувато. Ви у вікно дивитесь?

— Де?

— Тут. Ви ж майже не виходите, так?

— Так, я часто дивилась у вікно.

— І що бачили?

— Нічого. Парк.

— Людей? Машини?

— Охоронців, двірника. Машини.

— Які?

— Вантажний мікроавтобус. Чорний джип. Він довго стояв. Ольга Володимирівна на «Ланосі»…

— Ярижський розмовляв досить голосно? Коли чіплявся?

— Ні, досить тихо.

— А дружина почула?

Вона зніяковіла:

— Мабуть, підслуховувала.

Слідчий став раптом дуже серйозним:

— Ми пропустили головне, — і перейшов на шепіт, наблизивши до її обличчя блискучі окуляри: — Лесенько, ти — дуже небезпечний свідок. Сама не уявляєш, наскільки небезпечний. Тому слухай уважно. Спочатку домовимось, як ти кликатимеш, якщо… — далі він зашепотів їй у самісіньке вушко, і ми вже нічого не почуємо.

Читача заінтриговано?

Кінець розділу.

Після обіду Кінчев улаштувався в кухні. Розклав на просторому столі якісь папери — зручно, завжди можна перекусити, і Надя снує туди-сюди, носить новини. Головних новин він чекав по телефону, але той мовчав. Хазяї удавали, ніби незрозуміла присутність в домі слідчого їх не стосується, займалися своїми справами. Виходило, що це або пасивний збір інформації на місці злочинів, або недоладна імпровізована засідка. Віктор Артурович сказав, що хоче відчути містичну атмосферу.

Про співробітників, що сховалися в сараї, майже ніхто незнав.

Знову пішов сніг, за вікнами спочатку синіло, потім запала темрява, нарешті запанував справжнісінький морок. Зайшов з ніг до голови нещасний Борис Цокотюха, ще раз поскаржився на несподіваний удар долі. Кінчев йому поспівчував для годиться й звелів краще дивитись за вікнами: де світиться.

— Де? Другий поверх увесь світиться, у башті — також, на першому — лише в кухні та вітальні. А що?

Кінчев знав — що, але казати не став. Цокотюха пішов, а він все прислухáвся. Одразу по обіді зверху занадто голосно звучала Пугачова, потім перейшли на Іглесіаса-старшого. А оце хтось почав грати на піаніно. Печальну й прекрасну мелодію. Раптом вона урвалась.

Згори пролунали крик, стук і грюк.

Кінчев метнувся на другий поверх швидко, але не біг.

Двері до бібліотеки було відчинено, неподалік від них лежав Кирило Ярижський.

Нерухомий. Придавлений важкою шафою. Довкруж — бите скло та розсип старих фоліантів.

Вирячені очі вже починали скляніти, з вух, рота й носа цебеніла кров. Але найбільше дивував неприємний запах — чи то цвілі, чи мишачого помету.

— Дочекалися… — процідив слідчий крізь зуби.

Ззаду з’явилась схвильована Ярижська.

— О Боже! Кирило! — театрально сплеснула руками. — Це… Це… Повірте, це — неймовірно… Я чула голоси… І бачила! Вони, це вони, повірте! Привиди! Це вони шафу звалили!

— Як кажуть, це якраз той випадок…

— Я правда бачила. Вона підштовхнула шафу. Зі стіни. А тоді монах її за руку вхопив і туди знову затягнув. І засунулось. Стіна! Вона розсувається! Не розумію… Ми ж ремонт робили… І нічого… — Ольга Володимирівна вся трусилась, зуби цокотіли.

На порозі завмерла баронеса Леся.

Кінчев спитав у Ярижської:

— Ви були тут? Коли все сталося?

— Ні! Ні! Я бачила крізь двері. Хотіла зайти… Але злякалась.

Слідчий схилився над шафою, обмацав стіну. Постукав у різних місцях зігнутими пальцями. Стіна здавалась монолітною й непохитною. Ступив назад, до трупа.

— Чорт! — Його холоша зачепилась за гачок на боковій стінці поваленої шафи. Звільнившись, він витяг зачеплений за цей гачок плетений пояс.

Красивий шкіряний пояс.

Виразно подивився на закам’янілу господиню:

— Угу!

— Це не мій… Тобто він мій, але… Дайте сюди!

— Без команди не рухатись! — різко перервав її Кінчев. — Нічого тут не чіпати до прибуття групи! — Він дістав з кишені пакет, поклав туди пояс, сховав до тієї ж кишені, потім став навколішки й обережно зазирнув між підлогою та зваленою на Ярижського шафою. Виявилося: Кирило мав у руці ножа. Закривавленого кухонного ножа.

— Понятих сюди, ваших охоронців. І Щукіну, — він випростався й командував тепер голосно й упевнено. — Швидше, бо до глупої ночі проваландаємось.

Дістав телефон:

— Власенко, групу сюди… Як це — куди? Ти не знаєш, де я?.. Тоді рухайтесь. І ви теж! — наказав уже й Ярижській.

Шокована його грубістю, Ольга Володимирівна нерівно-уривчасто зітхнула й залилась сльозами. Разом з нею зарюмсала і баронеса Леся, яка так і не переступила порога — стояла на вході й дивилась величезними очима.

А шафи і книги також настовбурчили з усіх боків невидимі людям вуха.

Відділення рятує місто

З розповідей очевидців записано краєзнавцем В. Микитою

На початку осені 1943 року Радянська Армія наблизилась до Барвінківців. Відступаючи, гітлерівці дотла спалили кілька сіл. Спеціальна зондеркоманда готувалася знищити