Зодчий із пекла - Світлана Горбань

й століттями, і в ньому обов’язково рано чи пізно оселяться щасливі люди. І звучатимуть пісні та сміх… І тупотіння дитячих ніжок… Так, там обов'язково будуть діти. І на урочистих мармурових сходах вони гратимуться в квача й забуватимуть іграшки… А коли підростуть, можливо, заціквляться портретами, книгами. І одного разу захочуть дізнатися, хто побудував цей будинок-палац, хто в ньому жив, мріяв, любив…

В останню хвилину, на порозі вічної темряви чи Вічного Світла, попросила в Бога талану для тих невідомих людей, котрі житимуть у її домі, й померла, усміхаючись.

Дизайнер-домушник

До гостьової спальні на першому поверсі, де розмістився Валентин Буруковський, Кінчев зайшов, не постукавши. І заскочив дизайнера після душу — в махровому халаті та з рушником на голові. В цьому імпровізованому тюрбані киянин ще більше, ніж завжди, нагадував азіатського бая. І пробубонів незадоволеним байським тоном:

— Пане слідчий? Така честь — і просто зранку!

— Ви прокинулись щойно? — Кінчев сів біля столика, не чекаючи запрошення.

— Ні, встиг вимити голову. — Дизайнер почав енергійно витирати волосся.

— Завжди встаєте… не дуже рано?

Валентин Леонідович гордовито повернув голову, притримуючи рушник-тюрбан:

— Як і всі творчі люди.

— Тобто працюєте здебільшого вночі?

— Без шуму та суєти краще думати.

— Цієї ночі, наприклад, ви спали чи… думали?

Буруковський усівся, зручно вмостивши свій великий зад та чималеньке, але акуратне черевце. Зняв з голови смугастий рушник і тримав перед собою:

— Кажіть одразу — в чому ви мене підозрюєте.

Кінчев задоволено відкинувся на спинку стільця. Повільно витяг з пачки сигарету.

— Я підозрюю всіх.

— Для цього треба мати підстави.

— Скільки завгодно.

— Наприклад? — Товстун склав рушник на колінах акуратним прямокутником.

— Наприклад, я знаю дівоче прізвище вашої матері.

Буруковський насупився. Віктор же, приязно усміхаючись, вів далі:

— Відомо також, ким Кріс доводиться Ярижському, — він зробив виразну паузу. — І через кілька хвилин у мене будуть підстави для вашого затримання.

Дизайнер встав:

— Прізвище й походження — це не кримінал. Я нікого не вбивав. Кріс також не має до вбивств ніякого відношення.

Підвівся й Кінчев.

— А я вас поки що ні в чому не звинувачував. Між іншим, злочин — це не обов’язково вбивство. Зізнаюся, ваш дотепний злочин мені дуже подобається. Але, як мені здається, ви й самі розумієте, що жарти закінчилися. Гра стала занадто небезпечною. Насамперед для Кріс…

— Од жартів з цим підтекстом легко я б сам відмовився умент… — Валентин, примружуючи від сонця й без того вузькуваті очі, схоже, замислився. — Початок мій тепер далеко, хитким був той експеримент…

— Коли експеримент переходить до настільки небезпечних стадій, треба звертатися в міліцію, а не розраховувати на свої дилетантські сили. Коротше, довіртеся професіоналові. Який, між іншим, цілковито на вашому боці. Давайте домовлятися: ви не чините ніякої протидії. Я затримую вас на двадцять чотири години, просто так, для з’ясування особи, потім, можливо, відпущу з миром. Тільки негайно віддайте касету. І мобільний телефон.

— Яку таку касету? — дизайнер удавано здивувався, але Кінчев попередив суворо:

— Не касету, так диск. Відеозапис, котрий ви щойно поцупили із плеєра. Якщо я сам знайду, то це виглядатиме вже не як безневинний жарт. До речі, що ви там встигли стерти?

— Слово честі, нічого!

— Тоді здавайте добровільно.

Валентин відкрив шафу, дістав звідти велику дорожню сумку, трохи в ній порився і, нарешті, ефектно виклав на стіл перед слідчим диск без написів та інших позначок.

— Мобільник також не забудьте.

Буруковський спробував поторгуватися:

— Тільки один дзвінок!

— Ні! — відрізав Віктор. — Я знаю — кому.

— Тоді моїй мачусі. Я обіцяв зателефонувати їй зранку. Жінка нездорова, їй хвилюватися не…

— Невже ви ще не зрозуміли, з ким маєте справу? Один хибний крок — і ще хтось заплатить за нього життям. Схоже, на черзі — чарівна баронеса. Вам її не шкода?

На цвинтарі ілюзій

Сержант Власенко влетів до передпокою так стрімко, що зіштовхнувся з баронесою Леською.

— Ах, пробачте, — видихнула вона.

— Пробачення просити повинен він, шановна пані, — зауважив Кінчев, міцно тримаючи одягненого в кожушок дизайнера за лікоть. — Куди ти, Колькó, несешся, на людей не дивлячись? Звик, щоб від міліції всі шарахались? Відвикай!

— Я з… згідно з вашим наказом… — почав був виправдовуватись Власенко, але Кінчев перервав, підштовхуючи вперед Буруковського:

— Затриманого — в СІЗО. Без розмов. Наручники можеш не надівати. Посадити в окрему камеру. Влаштуй там затишно. І без дурниць там! Ти за нього головою відповідаєш, зрозумів?

— Так точно.

— Пробачте, баронесо, — Віктор галантно вклонився Лесі. — Своїх колег я потім навчу вибачатися. Коли буде час.

Та вимушено усміхнулась.

Вона була, як завжди, не просто прекрасна, а й несла на собі відблиск іншого, витонченого життя. Довге шовкове волосся, недбало випущене з-під ошатного, прикрашеного брошкою, беретика, коротенький хутряний жакетик, прості, але вишукані брючки, стильні чобітки на височезних підборах — все свідчило: ця лялечка лише тимчасово з’явилась тут і невдовзі полине туди, звідки залетіла на кілька чудових миттєвостей.

Власенко між тим приступив до виконання своїх обов’язків, він незграбно взяв дизайнера за руку:

— Ну, давай… те. До машини. Вперед!

— Валентине! — жахнулась Леся. — Вас — за що?

Буруковський відповів їй з непохитною гідністю гладкого чоловіка:

— Дивитися набридло на жебри і приниження чеснот, на безтурботне і вельможне бидло, на правоту, що їй затисли рот, на честь фальшиву, на дівочу вроду… поганьблену, на зраду в