Зодчий із пекла - Світлана Горбань
Здивований сержант спочатку тільки рота відкрив, але швидко знайшовся:
— Ага, у нас всі праві, всі невинні та потім кажуть, що їм затисли рот. Прокурор розбереться. Пішли, Робін Гуд квартирний!
Вражена Леся зворушливо-співчутливо дивилась, як за ними закрилися дубові двері, прикрашені тонким різьбленням.
— Далеко ви зібралися? — ввічливо поцікавився Кінчев.
Вона зніяковіла, чарівливо опустила погляд:
— Борис тут, поруч… Сторожує…
— Не радив би йти до нього отак зненацька. Підготувати треба. Хочете, спочатку я…
— Пробачте, ні. — Баронеса українського походження гордо підняла прикрашену беретом голівку. — Ні. Це тільки нас стосується. Пробачте.
І попливла до виходу. Ніжна, струнка, рішуча.
Кінчев потер скроню. Пробурчав під ніс:
— Цього я не врахував… Кохання може всі карти сплутати…
А чарівна Леся, колись Гонта, тепер Монтаньоль, уже вишивала рівний візерунок крихітних слідочків по доріжці, яку саме чистив від снігу сутулий, схожий на доброго слоненятка двірник у сріблястій бузковій куртці, явно від костюма лижника, яка аж ніяк не пасувала до його сукняних штанів. Він вже проїхався по території на снігоприбиральній машині й тепер підчищав залишки снігу на перетині доріжок.
Але вона не звертала уваги ні на що, бо попереду мружився й не міг повірити своїм очам Боря Цокотюха.
— Леся? Це… ти? Ти?
— Борис!
Вона побігла, він також рушив назустріч.
Спочатку вхопились за руки. Якийсь час дивились одне одному в очі.
Обнялися. Її голівка довірливо прилинула до його могутнього плеча.
Коли дійшло до поцілунку, на двір визирнув Кінчев й, помітивши, що її беретик зсунувся й упав на очищені від снігу бетонні плитки доріжки, зітхнув:
— Скоро почнеться… Може, воно й на краще.
Потім окинув поглядом довкілля: сонце, сніг на гілках ялин, невелику зграйку ворон вдалині — кивнув головою і зник у надрах палацу, який навіть і такого радісного дня здавався тривожно-похмурим.
Небо залишалося безхмарно-блакитним, а от на щастя молодої пари, яка щойно зустрілась після стількох поневірянь, вже насувалася хмара. Обоє поспішали розповісти про найголовніше й спочатку не слухали одне одного:
— Лесю, я тебе шукав… Писав… І як тільки вийшов…
— Зачекай, я тобі маю розповісти…
— Я ніколи до кінця не довіряв Кирилові, це такий тип…
— Він тут ні при чому, послухай…
— Поїхав у Трудове, а там мені кажуть, що ти…
— Розумієш, все не так просто… Коли барон зробив пропозицію, тобто посватався, я не мала…
— Про смерть твоєї мами я дізнався вже там, на нарах…
— У мене не було іншого виходу… До Італії мене переправили нелегально, на яхті, мов якусь контрабанду… Розумієш, документи в мене забрали…
— Гроші я роздобув. Багато. Тепер у нас все буде інакше…
— Якщо виходиш заміж, то з громадянством набагато простіше…
— Тепер я тебе нікому не віддам…
— Розумієш, це такий унікальний шанс. Я буду вчитися в Італії, а ти поки що…
У кількох метрах від них підстрибувала на снігу велика сірошея ґава, скоса кидала погляди опуклими очиськами.
Цокотюха наче протверезів й відсторонив її:
— Зажди. — Його обличчя стало зосередженим та настороженим. — Ти сказала… Я чогось не зрозумів.
— Я ж тобі кажу: оперному співу треба вчитися довго… І тоді…
— Зажди. Я зрозумів. Поки я в буцегарні сидів, ти… Ти вийшла заміж. За кого?
Її розкішні очі налилися діамантами ще не пролитих сліз:
— Я хочу пояснити… Барон Монтаньоль, він обожнює оперу…
— Не треба. Не треба мені про оперу розповідати. Значить, я задля тебе… А ти… ти…
— Борисе, я тебе не просила! Та ще щоб нечесно! Ти все сам! У мене не спитав…
— А я міг спокійно дивитись, як ти плакала й шукала гроші на операцію?
— Ти в мене не питав… Якби спитав, я ще тоді пояснила б, що їй уже… Ніхто б не допоміг… Я просто не могла сидіти просто так… Тільки тому…
— Пізно. Трохи запізнилася, — в його голосі з’явився крижаний метал, багато металу, ціла купа.
Вона збентежено вигукнула:
— Що ти кажеш? Це фіктивний шлюб! Я весь час намагаюсь тобі пояснити…
— Лесю, ти мене вже зовсім за дурня маєш! Хто твій… чоловік? Га?
— Послухай, він вже зовсім старий… Це не те, що ти думаєш! Він для мене як дід!
— Ага! Розповідай! Знаємо ми таких дідів!
Цокотюха виразно хмикнув, і вона зачастила скоромовкою, від чого слова маліли, ставали непереконливими, як низка крихкого бісеру:
— Ти маєш зрозуміти. Він дуже любить оперу. Просто фанатично. Коли почув, як я співаю, вирішив, що мені треба вчитися. За всяку ціну. Витяг з вар'єте. Допоміг з громадянством. Оплачує навчання.
— То ти вчишся?
— Так.
— Де?
— В Мілані, в Італії.
— А сюди — чого? На канікули приїхала?
— Тебе, дурня, хотіла відшукати.
— Що ж, знайшла дурня. — Метал його тону почав іржавіти й перетворюватися на скреготливий металолом. — Дуже приємно було побачитись. Подивилась на дурня. Тепер не заважай, я тут не на прогулянці — працюю. Якщо йдеш у гості до шефа, то йди. Не затримуйся.
— Борю… Ти… Я так не можу… — Леся була шокована й ледь вичавлювала слова. — Якби ти знав… Якби ти знав, що мені довелося…
— Знаю. Все Трудове знає, як ви усім своїм ансамблем до турецьких розпусників помчали. Вокали співати! Аж загуло!
Хоча він був набагато вищий, Леся примудрилась-таки подивитися на нього зверхньо.
Нічого не відповіла.
З гордовитою осанкою
