Зодчий із пекла - Світлана Горбань
— Стіна… Стіна розсунулася… І шафа… Повірте, я не дуже добре бачила… І звідти появилася дівчина. І щось викрикнула. І шафа впала. На Кирила.
— Ваш чоловік стояв поруч? Поруч із шафою?
— Він стояв. Тобто, ні, він спочатку стояв, а потім нахилився. Перед цим… Коли вона шафу… От це…
— Навіщо нахилився?
— Повірте, я… Я можу тільки припускати…
— Що ви припускаєте?
— У нього в руках був ніж… Може, дістав з-під… З-під шафи… Господи, мені страшно! Я не… Не можу! Не можу більше! Не сьогодні… Будь ласка. Я втомилася.
* * *Микола Власенко уважний і серйозний, він боїться упустити навіть незначну деталь:
— Чому ви саме в цей час вирішили вийти зі своєї кімнати?
— Чому? — баронеса Леся на хвилину замислюється. — Ну, до цього в Ольги Володимирівни весь час грала музика. Коли стало тихо, я згадала, що поруч, у залі, є рояль… Гарний, старовинний. Захотілося послухати, як він звучить.
— А раніше вам не хотілося послухати, як він звучить? Чому це спало на думку саме тоді, у ту хвилину?
— Я й раніше хотіла. Але в будинку весь час грала музика. Досить голосно. Я не можу так, коли мелодії накладаються одна на одну. Це не музика, а какофонія.
— Виходить, перед тем, як ви почали грати, було тихо.
— Так, музики не було.
— А інші звуки?
Вона мне і бгає в руках хусточку.
— Інші звуки… У цьому будинку постійно якісь шерехи. Не знаю, може, це вітер… Немов якийсь віддалений шепіт…
— І перед тем, як почати грати, ви цей шепіт чули?
— Так. Тільки я не знаю — шепіт або шерех. Неясні шелесткі звуки.
* * *— Ви казали, що там був ще якийсь чернець.
— Я казала? Ах, так, звичайно… Теж вискочив зі стіни, за дівицею… Він її за руку схопив і витяг… туди…
— Куди це — «туди»?
Ольга Володимирівна сердито дивиться на слідчого, піджимає повні губки: не можна ж бути таким тупим! Уперше помада на її губах некрасиво з'їдена в середині, нерівним шаром підкреслює лише контури.
— Туди — це в стіну.
— Ви певні, що саме в стіну?
Чорні очі знову наповнюються слізьми.
— Я не божевільна! Думайте, що хочете, але це правда!
Рот пані Ольги потворно, стражденно кривиться:
— Повірте, я сама нічого не розумію! Нічого! Усі так… нерозумно. Нереально… Ніж… Чому — ніж? Він був під шафою? Навіщо?
— Це ви в мене запитуєте? В мене? — іронічно дивується Кінчев.
* * *Надя Щукіна телефонує додому, її хвилює безпека дочки.
— Мариночко, будь ласка, займися уроками… То почитай що-небудь… Але з дому — ні ногою. Я сказала!.. Потім поясню… Встигнеш. Завтра або післязавтра… Це не горить… Дивись, я перевірю… Так, і ще. Не здумай нікому відкривати. Нікого не впускай сьогодні в будинок, нікого, чуєш!.. Я сказала, а ти слухай. Кажу ж, потім поясню… Завтра. Зараз не можу говорити. Все.
Маринка не розуміє хвилювання матері, згоряє від цікавості, обидві сердяться.
* * *Кінчев каже Колі Власенку:
— Про всяк випадок візьми розписку про невиїзд у всіх причетних до справи.
Той чеше спину й запитує:
— А кого вважатимемо причетними?
— Всіх, хто був у будинку. І охоронців.
— І господарку?
Телефон Кінчева грає бадьору мелодію, він виймає його, відповідаючи Миколі:
— Її — в першу чергу.
* * *Леся Монтаньоль повільно йде у бік спальні для VIP-гостей. Посередині залу зупиняється. Звертає до рояля, тихо закриває над чорно-білими клавішами кришку.
Раптово здригається й застигає, затуляючи долоньками рота. В очах блищать сльози. Плечі починають дрібно-дрібно труситися.
* * *Кінчев відключає телефон і зітхає:
— Так, дедалі то гірше! Миколо, я тут з практикантом залишуся, а ти бери всіх — і в гараж. У місті серійні пограбування таксистів почалися. Якісь двоє, озброєні ножем і пістолетом, сідають під виглядом пасажирів, відбирають увесь виторг. Таксиста викидають з кабіни. Їдуть на тому ж таксі, яке відразу ж потому кидають на одній із прилеглих вулиць.
— І скількох уже пограбували?
— Поки що двох.
— Гастролери, — скривившись, мовить Власенко, — їх уже й слід прохолов.
Кінчев, навпаки, настроєний оптимістично:
— На чому? На черговій пограбованій тачці? Ти зв'яжися з ДАІ, може, спільними зусиллями та по гарячих слідах…
— Ага, вони вже й не тепленькі, напевно… — Микола неквапливо йде до виходу.
* * *Ігор Федорович Афанасьєв, бригадир охоронців особняка Ярижських, проводить в «сторожці» виробничу нараду з Дмитром Дукою й Борисом Цокотюхою.
— Панчук раніше, ніж через два тижні на ногу не встане. Та й то… Самі знаєте. Я, звичайно, з хазяйкою переговорю… Як воно тепер буде. А поки зробимо так: ти, Боря, сьогодні відчергував, ідеш відсипатися. Завтра з восьми — сюди знову. Уночі я побуду з Дімоном. А там подивимось.
Він обводить поглядом двох підлеглих і зітхає:
— Да-а-а, хлопці. Вляпалися ми в дірьмо… Можна сказати, по самі ніздрі. Коли ще розсьорбаємо… З міліцією тільки зв'яжися!
— А ми-то причому? — гнівається Дука.
— Ти, мій
