Зодчий із пекла - Світлана Горбань

— Добрий день! Вам оце пакет, що його… Терміново!

— Давай, — швидко перервав його Віктор.

Удвох з сержантом вони вийшли до залу. Доки хлопець озирався на старовинні картини, Кінчев розірвав конверт і прочитав кілька паперів. Сховав їх до нагрудної кишені разом з конвертом, задоволено потер руки:

— Значить так, Колю, діємо за планом номер три.

Той лише витріщився.

— Давай-давай, в темпі. Починається полювання на привидів. Таких свідків ще світ не бачив! Дивись, у газети потрапиш. Так що — вперед.

Власенко помчав до сходів та ледь не збив з ніг Надю Щукіну, яка обережно несла тацю з чотирма чашками, повними ароматного чаю. Проходячи повз Кінчева, тихенько прошепотіла:

— Маю щось сказати, тільки вам.

Віктор разом з нею ввійшов до спальні, де Ярижські намагалися розвеселити схвильовану Лесю-Сандру. Сповістив безапеляційно:

— Ви тут попийте чайку, а я хочу додивитись відео.

Зачекав на Надю внизу:

— Отже?

Вона зайшла з ним до кінозалу і тільки там пошепки сповістила:

— Я вранці чула, як Буруковський розмовляв по телефону. З Крісом. Казав: «Номер пройшов», і ще, мовляв, потерпи трохи — і вони в наших руках.

— Хто?

— Не знаю. Це все, що я почула.

— Молодець, дякую.

Надя пішла на кухню, але за хвилину Кінчев її наздогнав.

— Хто заходив до кінозалу, поки ми возилися з баронесою?

— Ніхто.

— Де ви були, Надю?

— Тут, чай заварювала. А що трапилося?

— Нічого. Хто міг пройти до кінозалу? Без нас. Ви когось бачили?

— Не бачила нікого. А зайти туди міг хто завгодно, зал не зачиняється.

— Угу-у… — Кінчев пішов нагору й невимушено зайшов у спальню. Леся-Сандра вже сиділа за столом, наче нічого й не трапилося, тільки обличчя було блідуватим. Ольга спитала привітно:

— Вирішили приєднатися до нашої компанії? Сідайте, прошу.

— Немає часу. У вас тут один випадок краще за інший!

— Господи, знову?! — Ольга Володимирівна схопилася за серце. — Сподіваюсь, всі живі?

Кінчев суворо оглянув чаювальників:

— Хто витяг з магнітофона диск?

— Тобто як? — здивувався Ярижський.

— Пропав відеозапис, якого ми не додивилися.

Кирило Іванович вигукнув слово, яке дуже нагадує його улюблене «капєц».

— Кірюшо, підбирай вирази, — обурилась Ольга Володимирівна. — Ти ж майбутній депутат!

— Тут всі свої.

Вона не погодилась:

— І стіни мають вуха.

— Точно, дорогенька, якщо встановити мікрофони.

— Ти переконаний, що їх ще ніхто не встановив?

— Я вже ні в чому не переконаний!

Кінчев перехопив ініціативу:

— Давайте заспокоїмось. І перевіримо: може, пропало ще щось важливе. Не лише запис.

Ярижська встала:

— Я піду подивлюсь.

— Правильно зробите. До речі, пані Лесю, що вас так злякало? Коли ми дивились відео?

— Я… Вибачте, я почула, що хтось дивиться кіно, і зайшла. І побачила дівчину з портрета…

— Ну то й що?

— Вона — привид?

— З літератури відомо, що привиди не можуть завдати шкоди живим.

— Але дивитись на них все одно страшно…

Леся була напрочуд чарівною жінкою, навіть переляк її здавався привабливим та природнім.

Десь за вогкою стіною завивав вітер. Тягло з невидимих щілин, терпла душа. Гули й час від часу з хрускотом відламувалися з голих дерев великі гілки.

Вона вмирала у мороці холодного та водночас задушливого приміщення. Слаба, безпорадна, позбавлена всього: їжі, води, теплого одягу, людського співчуття. Залишена й зневажена всіма.

Перебирала в пам’яті події свого життя й каялась, і вбачала себе винною навіть тоді, коли від неї нічого не залежало.

Не можна продати душу тільки наполовину. Не можна бути щасливою, задихаючись від ненависті.

Коли ж почалися нещастя? Від якої події вести печальний відлік? Невже з того дня, коли вона заради розваги та з цікавості вперше сіла за круглий полірований стіл разом з утаємничено-блідими спіритами і закликала в цей світ ще одного духа зла? Розчахнула двері перед пеклом. Двері своєї душі… І занапастила разом з нею інші, близькі душі…

Нерівне дихання зі свистом та хрипом розривало груди. Кашляти вже не було сили. Лише в горлі щось клекотало. Але вона майже не чула себе — тільки стони вітру та хрускіт гілок, що ломалися одна за одною. Вона помирала, а світ — жив, боровся за життя. Нестримний, спрямований до щастя. Люто ревів, змітав слабких, розчищував для себе простір.

А вона не могла зрозуміти — чи розплющені її незрячі очі… Холод. Морок, морок і морок. Вона шукала хоч промінчик світла, ззовні — і в самій собі.

Вона всім простила, не простила лише себе. Каліка, фізично й морально. Остання з великого роду землевласників, промисловців, учених і меценатів. Всі вони прагли залишити по собі добру славу. Тільки не вона…

І ось рід перервано — наче нитку… Величезними жорстокими руками…. Як легко нищити, як важко — творити…

В останні хвилини звернулась до Бога і раптом побачила найкраще зі свого життя — щасливу родину, ще не старих батьків, прекрасний будинок, який призначався для її сестри, а дістався їй. А потім — убивцям.

Дивовижний, неповторний будинок…

Як добре, що вона так і не встигла завдати йому шкоди. Він стоятиме роками