Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Тепер розслідуванням керували ці троє, і хоч Ньєман і не розумівся на тонкощах німецьких процедур, він анітрохи не сумнівався щодо своєї подальшої долі. Кордон он там…
Утім, дві неочікувані події змінили розклáд. Кляйнерт відвів П’єро вбік, і двоє фліків узялися буркотіти своєю незрозумілою мовою. Очевидно, вони були давніми знайомими. Є надія?
Другий фактор полягав у тому, що здоровань, схожий на мисливця за головами, підійшов до Ньємана й гаряче потис йому руку. Чоловік дуже погано говорив французькою, але сенс його послання був чіткий: Ньєманова слава йшла поперед нього. Цей добродій, Фолькер Кленце, був його прихильником і не посоромився повідомити йому, що на його місці вчинив би з Йоганном Брухом так само.
Нарешті Кляйнерт із П’єро повернулися, велет приєднався до них, і вони з третім фліком продовжили свою таємну тевтонську нараду.
Ньєман кинув погляд на Івану, яка, запаливши сигарету, не пропускала жодного слова. Її навчання просувалося великими стрибками — ще й на міжнародній арені. Вона якраз засвоювала урок: немає хитріших інтриганів за самих фліків.
Квартет повернувся до них, і Кляйнерт став перед Ньєманом із лукавим виразом на його впертому обличчі вчителя молодших класів.
— Мої колеги погоджуються, що я набагато краще за них знайомий зі справою.
— Ви маєте на увазі «ми»?
— Вони визнають, що буде швидше, якщо я перший допитаю підозрюваного.
— Знову не «ми»?
Кляйнерт зітхнув і дістав із кишені крихітного ключика. Два короткі оберти — і Ньєман опинився на волі.
— Ідіть за мною. — Він приязно глянув на Івану. — Обоє. Але не втручайтесь, не кажіть ні слова.
— Рот на замку, — сказала Івана, викидаючи недопалок.
У фільмах, коли з підозрюваного знімають наручники, він розтирає собі зап’ястя, але у Ньємана не було жодного бажання будь-що собі розтирати. Йому не терпілося допитати напівбомжа, який розводив монстрів у тунелі з червоної землі.
Вони поїхали двома автівками. Допит мав відбутися в лікарні. Без ордерів і адвокатів. Очевидно, Йоганну Бруху не дали нікому зателефонувати. Повне беззаконня.
Ньєману починали подобатися німецькі фліки.
49
— Мені нема чого сказати, — мовив негідник, сидячи на своєму ліжку.
Вони були в занадто світлій лікарняній палаті, якій бракувало меблів. Біла кімната нагадувала радше камеру в божевільні, що цілком відповідало ситуації.
Кляйнерт вигнав співробітників лікарні з коридору. Хлопці зі Штутґарта стояли на варті біля дверей. Німецький флік стояв навпроти Бруха, намертво вчепившись у перекладину в ногах ліжка.
Ньєман з Іваною залишилися поодаль. Порушуючи всі можливі правила, флікиня закурила ще одну цигарку і тепер справляла дивне враження, ніби це сигарета спалює її, а не навпаки.
Йоганн Брух помітив цю деталь і запитав щось німецькою. Тоді допоміг собі жестом: він також хотів сигарету.
Кляйнерт відповів йому лайкою, або принаймні чимось негативним.
— Hier wird Französisch gesprochen, — наказав він.
Ньєман розпізнав на слух слова, які мали означати: «Говори французькою».
— Заради двох дебілів? — сказав Брух, кидаючи на них погляд, більше схожий на плювок.
Ньєман мусив визнати, що він їх добряче вразив. Хоч і з заліпленим пластиром обличчям та перебинтованою головою, він і оком не змигнув, коли побачив чоловіка, який задав йому прочухана за дві години до того. А ще він ні разу не застогнав, посилаючись на закон, і не став благати покликати адвоката. Цей чоловік був здатний витримати ситуацію.
Може, і кретин, зате сміливий.
Незважаючи на бинти, можна було розгледіти його пику пияка, почервонілу від праці просто неба. Насуплений погляд, занехаяна борода — у цьому чоловікові вчувалася напружена злоба, гіркота, затверділа, ніби зашкарубла від бруду тканина. Це був не просто ловець зайців, а справжній злочинець.
— Коли ми прийшли до тебе, — заговорив німець, — ти зустрів нас пострілами. Чому?
— Не люблю, коли мене задрочують.
— Ти маєш, що ховати?
— Ні. Я сторож мисливських угідь. Я працюю на поважний фонд.
В акценті Бруха не було різкості, характерної для німецької вимови. Він говорив радше по-ельзаськи розвалькувато.
— А реткени?
Брух стенув плечима. Він тримав зв’язані руки поперед себе, між ніг, ніби дві заряджені рушниці.
Мисливець був не надто солідних габаритів, але під лікарняною сорочкою вгадувалася міцна статура, водночас костиста й гнучка. Лісовик, повний хитрощів, гнилі та нездорових соків.
— А шо, вже не можна собак розводити?
— Цих — ні. Ти сам добре знаєш.
— Та мені насрать. Ці пси нікому не шкодять. Нема жодних причин їх забороняти.
— Два дні тому один із цих собак напав на графиню фон Ґаєрсберґ.
Браконьєр гиготнув:
— Гаряча штучка.
Брух нахилився до Кляйнерта. Флік не зрушив ні на міліметр. Жодної ознаки страху.
— Цих собак якраз і дресирують, щоб вони захищали Ґаєрсберґів.
— Що ти маєш на увазі?
Брух знову відкинувся на спинку ліжка.
— Нічо.
— Це ти зі своїми дружками напав на маленьку ромку двадцять років тому?
Пауза. Його погляд спідлоба нагадував спусковий гачок на запобіжнику: різкий, злобний, рішучий.
— Ми за це поплатились.
Отже, їх судили за напад на маленьку єнішку. Ні, вони ж не знайшли жодних записів про цей «нещасливий випадок». Брух говорив швидше про внутрішнє покарання — Ґаєрсберґи самі залагодили справу.
— До чого тут я, врешті-решт? — зненацька вибухнув він. — Ви мене так допитуєте, ніби я в чомусь винен. — Він тицьнув пальцем у Ньємана. — Але лиходій тут він, а я — жертва! Він мене віддубасив. Він намагався мене вбити. Це він має гнити за ґратами!
Ніхто не відреагував. Включно з Кляйнертом.
— Де ти був у ніч із третього на четверте вересня?
— Не знаю. Дома. А шо?
— Як я вже сказав, на графиню напав один із твоїх собак.
— Моїх собак? Звідки ви взяли?
— На ньому було таке саме татуювання, що й на реткенах із твого підвалу.
— Ви нічо не можете довести. Це татуювання може бути в будь-якої псини. Це не доказ.
— Це символ дуже незвичайного нацистського підрозділу. Зондербригад
