Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Ньєман одним стрибком опинився на землі. Кілька секунд похитався, але потім зір сфокусувався.

— Та що це за маячня, врешті-решт? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись. Івана і Кляйнерт стояли поруч. — Жертви є? Немає. Збитки? Теж немає. Ми збиралися годинами тримати облогу, і це навіть не знаючи, чи цей наш тип має що нам розповісти.

Німецький флік утомлено махнув рукою — він більше не мав сил на ці розмови.

— Забийте, Ньємане. Повертайтеся додому, і ми тут спробуємо заплющити очі на вашу неприйнятну поведінку.

Ньєман розпачливо глянув на Івану, та опустила очі.

— Ми вам потрібні, — не здавався він. — Ми від початку в одному човні.

— Так і є, Ньємане, і прокурор нашої землі теж так вважає.

Кляйнерт обійняв Івану за плечі та сказав твердим голосом:

— Ось чому французькі та німецькі власті вирішили залишити капітана Боґданович як консультантку.

Ньємана приголомшила фамільярність цього жесту.

— Що?

— Ньємане, — мовила Івана, — це єдиний вихід. Ви зайшли надто далеко.

Він хотів би сказати щось, але це «щось» застрягло йому в горлі.

Тоді його накрили спогади. Як він наважився пірнути в ляду, щоб урятувати Івану. Як він вибухнув від злості, коли побачив, як той покидьок її скинув. Як йому здалося, що завдяки цій жорстокості великий Ньєман повернувся. Сильний, дієвий, небезпечніший за зло, на яке полює.

Але він помилявся. Так, його лють повернулася, але наче відгомін давньої хвороби. Усе інше залишилося в далекому минулому, такому ж недоступному, як роки до Ґернона. Перед ним стояв нездоланний бар’єр у вигляді шраму від грудини до паху.

Почувся гавкіт: це саджали до фургонів реткенів. Вони покірно скавчали, з опущеними мордами, з подразненими від газу очима. Невідомо чому ця сцена нагадала Ньєманові епітафію, вирізьблену в мармурі на честь Юрґена.

— Ти знаєш цей вірш? — запитав він Івану. — «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

— Ні, — твердо відповіла вона — її завжди дратувало нагадування, хай і непряме, про брак її культури.

— Це останні рядки з поеми Альфреда де Віньї «Смерть вовка».

Ньєман поглянув на Кляйнерта — це він утрутився в їхню розмову.

— Ви знаєте Альфреда де Віньї?

— Я обожнюю французьку культуру. Особливо поезію.

— А наче й не скажеш. Від чийого імені написані ці рядки? Хто говорить «як я»?

— Вовк. Поет читає ці думки в погляді тварини тієї миті, коли її вбивають мисливці.

— «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри…» — тихо повторив Ньєман.

— Де ви це прочитали? — запитала Івана.

— На могилі Юрґена.

Раптом між ними трьома запала мовчанка. Долиною ширилася ніч, ніби розлите чорнило. У міру того, як фургони від’їздили і їхні фари віддалялися, смуга сосен, темна й непроникна, здавалася дедалі глибшою.

Вовком із поеми був Юрґен. Ще не досягнувши тридцятип’ятирічного віку, він мусив прийняти смерть, як і Макс. Навіщо? Через прокляття? Можливо, вбивця був лише засобом його втілення?

У кишені завібрував телефон. Ньєман спробував дістати його, але заважали наручники.

— Бляха, та зніміть із мене ці довбані залізяки!

Івана засунула руку до Ньєманової кишені, взяла телефон і приклала йому до вуха, а він підтримав мобільний обома руками.

— Алло?

— Шюллер, — сказав задиханий голос у динаміку. — Є новини.

— Кажіть.

— Приїздіть до моєї лабораторії, ви маєте самі це побачити.

— Але в чому річ?

— Приїздіть.

Ньєман спробував глянути на годинник на лівому зап’ястку, тримаючи телефон правою рукою. Із таким же успіхом він міг би намагатися жонглювати тарілками.

— Нам спершу треба допитати підозрюваного. Після цього будемо.

Він зиркнув на Кляйнерта, який недовірливо вирячив очі.

— Коли?

— Через дві години.

— Чекаю.

Ньєман поклав слухавку і спромігся кінчиками пальців покласти телефон до кишені.

— Ви, мабуть, оглухли від пострілів, — сказав Кляйнерт різким, крижаним тоном. — Ви ні до кого не поїдете, як і не допитуватимете «підозрюваного». Ви більше не берете участі у розслідуванні, на бога! Якою мовою я маю вам іще це сказати?

Розігрувався його останній шанс, у цьому темному полі, що нагадувало сцену, на якій грали трагедію.

— Кляйнерте, — сказав він спокійним тоном (він назвав би його на ім’я, але не міг його пригадати), — щойно я втнув дурницю і прошу мені вибачити. Я готовий відповісти за свої вчинки перед вашим начальством, перед моїм, перед ким завгодно. Але конкретно зараз це горить. Ви не можете дозволити собі позбутися такого фліка, як я.

Німець випростався, ніби задкуючи перед такою безглуздою тирадою.

— За кого ви себе вважаєте?

— Лише за надійного партнера, який від початку веде цю справу разом із вами. Ми мусимо працювати разом, Кляйнерте, усі втрьох. Це наш єдиний шанс схопити вбивцю.

Кляйнерт, схоже, подивився на нього іншим поглядом. Урешті-решт, цього гордія з минулої епохи, цього фліка, що не належить своєму часу, можна було, напевно, тримати на повідці, і тоді він стане солідним союзником у протистоянні з фліками з карного розшуку.

— Мої штутґартські колеги чекають на нас у відділку. Я з ними поговорю.

Ньєман знову підняв руки.

— Може, годі вже жартувати?

Кляйнерт усміхнувся й пішов геть, так і не діставши ключа.

48

Час для жартів завершився, якщо, звичайно, можна було вважати, що досі вони жартували. Офіцери, які на них чекали, були класичним зразком працівників карного розшуку універсального типу: ніякої форми, ніяких засмальцьованих курток. Лише чорні костюми й білі сорочки. Носії трун, які завжди йдуть на чолі траурної процесії і яких ніколи не запрошують на поминальну трапезу. Хлопці, які копаються в пам’яті мертвих і перетворюють її на огидну багнюку.

Ньєману хотілось би вразити їх своєю вродженою імпозантністю, але в наручниках і з червоними, як у підсмаженого кролика, очима він був не в тому стані.

Усі представились. Новоприбулі відгукувалися на імена Петера Фреліха, Клауса Берлінґа та Фолькера Кленце — це Ньєман запам’ятав, а от звання вже ні.

Перший мав видовжене бліде обличчя, яке нагадувало маленьку блискучу булочку і яке перетинали брови а-ля П’єро та губи у формі застібки-змійки. Другий був кремезним типом із рудуватою кучерявою шевелюрою, який безперестанку кидав в усі боки косі погляди, із тих,