Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Івана миттю зрозуміла. У псів були чутливі очі — газу для розгону протестів вони не витримували. Тварини навіть не глянули на Івану, а одразу втекли від газу сходами.

Тепер треба було зосередитися на Бруху, який досі бабрався зі своїми ланцюгами. Його помпова рушниця валялася метри за два — поки він її схопить, Івана вже знесе йому голову пострілом з пістолета. Браконьєр, здавалося, завмер. У нього сильно сльозилися очі, на червоній пиці застигла злобна гримаса.

Івані захотілося повідомити йому, що його арештовано, але, рефлективно відкривши рота, вона змогла лише закашлятись, а тоді почала блювати собі на черевики. Жалюгідно.

Коли вона підвела голову, мерзотник уже втік.

Але не сходами.

А через підняту ляду.

Спочатку — Ньєман. Івана підбігла до свого наставника, який трусився, наче старий алкаш у зав’язці.

— Не ворушіться, — сказала вона.

Настав час пірнути в другий підвал. Івана пролізла крізь отвір у підлозі й намацала дерев’яну драбину. Спустившись, вона побачила вириту в багряній землі галерею, схожу на шахти дев’ятнадцятого століття. На стелі висіли заґратовані лампочки. Уздовж обох стін тягнулися клітки. Івана зрозуміла, що ланцюг відчиняв не ляду, а ці вольєри — така примітивна система дозволяла одним рухом спустити псів на ворога.

Хоч очі заливало слізьми, їй усе ж вдалося трохи зорієнтуватися. Ліворуч був глухий кут: червоняста скеля. Івана повернула праворуч, досі тримаючи пістолет, ніби страхувальну мотузку, й очікуючи, що на неї кинеться якийсь запізнілий пес.

Однак там був тільки Брух, який біг, чи радше шкутильгав, у кінці тунелю, б’ючись об відчинені дверцята, між якими залишився вузенький прохід.

Вона гарячково увіпхнула пістолет у кобуру й обома руками схопила ланцюг, що лежав на землі, а тоді потягла з усіх сил. Вона не дуже добре уявляла, до чого це приведе, і неабияк здивувалася. Дверцята кліток одразу ж грюкнули, і Брух із розгону вперіщився в ґрати.

Івана стрибнула йому на спину й приставила дуло до потилиці, але, попри її очікування, залякати чоловіка не вдалося. Брух потягнувся рукою за спину й скинув Івану, так що вона гепнулась об клітку.

Наступної миті він уже цілився в неї з її ж «Зіґ Зауера», тримаючи палець на гачку. Вона заплющила очі й подумала: «Загинула за Францію». Пролунав постріл, але Івана не відчула ні болю, ні стану вільного падіння — нічого.

Вона розтулила повіки й побачила найзаспокійливіше на світі видовище: перед нею стояв Ньєман і тримав Бруха за комір, ніби простого домашнього кроля. Рука в браконьєра вигиналася під неможливим кутом: флік вивихнув йому лікоть. Тепер він гатив покидька головою об ріг клітки, достоту так, як італійські рибалки б’ють восьминога об пірс, щоб зробити його м’ясо ніжнішим.

Після недовгого полегшення Івану знов охопило занепокоєння: Ньєман міг убити Бруха. Вона важко звелася на ноги і, й собі схопивши наставника за комір, шарпнула з усіх сил. Це подіяло краще, аніж трюк із Брухом, — їй вдалося змусити фліка пустити його. Вони знову гепнулися навзнак, на червону землю.

Оце точно найкращі борці в карному розшуку.

Як і кілька хвилин тому в травах, Івана подивилася на його обличчя. Із погляду Ньємана вона зрозуміла, що хоч ґернонська справа й ослабила його здоров’я, вона також посилила його шаленство.

47

Наручники — це було вже занадто.

Кляйнерту захотілося продемонструвати свою владу. Тепер Ньєман сидів, закинувши голову назад, із кайданками на зап’ястях у кареті швидкої з відчиненими задніми дверима. Він нагадував сам собі китайських в’язнів, яких колись виставляли на публіку в залізному нашийнику.

Але найгіршим з усього була Іванина нотація.

Поки медик лив йому в очі краплі, він мусив ще й вислуховувати повчання слов’яночки.

— Що на вас найшло? — волала вона. — Ми обоє могли там загинути. Іти на самогубство у вашому віці — це трохи поперед батька в пекло!

Ньєман не бачив її, але здогадувався, що вона стоїть перед машиною. Хоч і не вивищувалась над ним, та говорила, міцно впершись ногами в землю, впевнена в собі.

— Не забувай, що я врятував тобі життя.

— Моє життя опинилося під загрозою тільки через ваші дурниці. І все це заради якогось лісника!

Ньєман відсторонив лікаря жестом — чи радше клацанням пальців — і випростався на кушетці швидкої, метляючи ногами в повітрі. Його зір досі був розмитий, ніби під водою.

Довкола них складали захисне спорядження та зброю для штурму. Люди Кляйнерта обходили периметр, а криміналісти заполонили будинок Бруха.

— Цей лісник — наша єдина зачіпка. Його повезли до відділку?

— Радше до лікарні. У Бруха черепно-мозкова травма, не рахуючи геть розбитого обличчя.

— Законний самозахист.

— У Парижі вас би вже звільнили. А тут нас просто проженуть геть, от і все.

— Це вирішуватиме прокурор.

Івана не відповіла. Він бачив її розмитий силует, цигарку, що танцювала між пальців. Навіть так він помічав, що вона тремтить усім тілом.

Він ніколи цього не визнав би, але вона мала рацію на сто відсотків. Він кинувся в цей безглуздий незаконний напад, наражаючись на зайву небезпеку, через нетерплячість, через гординю.

Насправді він хотів довести собі, що досі здатен на такі подвиги, що він іще на щось годиться — на те, щоб робити свою справу.

І до того ж ним рухала ця незбагненна лють, цей суїцидальний нахил, бажання здолати власний страх перед собаками. Це ніби проколоти нарив чи перейти Рубікон. Абсурдна надія на те, що порушення власного табу зробить тебе сильнішим…

— Більше нема про що говорити. Приїхали хлопці зі Штутґарта. Вони забирають справу.

— Не може бути. Ми уповноважені…

— Ви нічого не зрозуміли. Тепер усе це стосується вбивства Макса. Громадянина Німеччини на німецькій землі. Це вже не наші справи.

— А Юрґен?

— Юрґен? — луною перепитав Кляйнерт, який саме підійшов до фургона.

Ньєману здалося, що на його губах блукає напіврозлючена, напівсадистська посмішка. А може, це було лише в його голові.

— Ним займусь я.

— Не клейте дурня, Кляйнерте. Ви добре знаєте, що його вбили на території Франції.

— Поговорите про це зі своїм прокурором. Він передає нам розслідування. Можливо, він, як і ми, втомився від ваших