Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

— Через це ви ніколи не виграєте?

— У глибині душі я гадаю, що можу вигравати; що коли я поставлю це собі за мету, то не програю жодної партії. Та мій найзатятіший суперник — я сам, — він торкнувся кінчика свого носу й схилив голову. — Якось я прочитав, що людина народжується не для того, щоб розв’язати загадку нашого світу, а щоб з’ясувати, в чому та полягає… Можливо, саме тому я не намагаюся знаходити якісь рішення. Я занурююся в шахову партію як таку заради неї самої, й інколи, коли всім здається, нібито я вивчаю позицію на шахівниці, насправді я сню з розплющеними очима; я уявляю різні ходи, свої та чужі, або забігаю на шість, сім чи більше ходів наперед від того, над яким замислився мій суперник.

— Шахи в чистому вигляді, — наголосив несамохіть вражений Сесар, стурбовано позираючи на Хулію, котра якомога ближче нахилилася до шахіста, вбираючи кожне його слово.

— Хтозна, — озвався Муньйос. — Але таке відбувається з багатьма шахістами, яких я знаю. Партії можуть тривати по кілька годин, протягом яких родина, проблеми, робота залишаються осторонь… Це відбувається з усіма. Різниця полягає в тому, що одні бачать у партії битву, яку вони повинні виграти, а інші — і я належу до них — бачать у ній світ мрій та розігруваних у просторі комбінацій, де «перемога» чи «поразка» — лише позбавлені сенсу слова.

Хулія взяла зі столу пачку сигарет, витягла одну, злегка постукала нею об скло годинника, який носила з внутрішнього боку зап’ястка. Поки Сесар підносив їй запальничку, дівчина дивилася на Муньйоса.

— Але ж раніше, говорячи про двобій двох філософій, ви мали на увазі вбивцю, того, хто грає чорними. Цього разу, здається, ви хочете виграти… Хіба ні?

Погляд шахіста знову загубився десь удалині.

— Гадаю, що так. Цього разу я хочу виграти.

— Чому?

— Це інстинкт. Я шахіст, добрий шахіст. Хтось мене провокує, і це змушує мене уважно стежити за його ходами. Правду кажучи, я не маю вибору.

Сесар глузливо посміхнувся і теж закурив одну зі своїх сигарет із позолоченим фільтром.

— Оспівай, о музо, — на манер урочистої пародії продекламував він, — Муньйоса гнів благородний, котрий наважився врешті залишити власні покої… Нарешті наш друг у похід зібрався. Досі він діяв як такий собі іноземний радник, тож мене тішить, що він зважився стати під наші знамена. Він справжній герой, нехай усупереч власній волі, але герой. Шкода лише, — високе бліде чоло антиквара спохмурніло, — що йдеться про таку з біса хитромудру війну.

Муньйос з цікавістю глянув на антиквара.

— Дивно, що ви це кажете.

— Чому?

— Тому що шахи й справді є своєрідним сурогатом війни, але не тільки… Я маю на увазі батьковбивство, — він невпевнено подивився на них, мовби благаючи не сприймати його слова надто серйозно. — Адже йдеться про шах королю, розумієте?.. Тобто про вбивство батька. Як на мене, шахи більше пов’язані не з мистецтвом ведення війни, а з мистецтвом убивати.

За столом запанувала холодна мовчанка. Сесар дивився на вже стулені губи шахіста, трохи примруживши очі, так, наче йому заважав дим власної сигарети, мундштук зі слонової кістки він тримав пальцями правої руки, сперши її лікоть на ліву. Його очі випромінювали щире захоплення, ніби Муньйос щойно прочинив двері, за якими ховалися незбагненні загадки.

— Це просто вражаюче, — пробурмотів він.

Хулію, здавалося, також зачарували слова шахіста, однак — на відміну від Сесара — вона дивилася не на його губи, а на очі. Цей пересічний і мізерний на вигляд чоловік з великими вухами, боязкий та неохайний, чудово знав, що він каже. У таємничому лабіринті, сама думка про який змушувала здригатися від безсилля та страху, один лише Муньйос знаходив пояснення його знакам; він володів ключами й міг заходити туди й виходити звідти неушкоджений, уникнувши щелеп Мінотавра. І там, в італійському ресторані, сидячи перед тарілкою холодної лазаньї, до якої вона майже не доторкнулася, Хулія з математичною, майже шаховою точністю усвідомила, що цей чоловік певним чином найсильніший з-поміж них. Його мозок не був затьмарений упередженнями щодо суперника — чорного гравця, потенційного вбивці. Він оцінював загадку з тим самим холодним егоїзмом та науковим розрахунком, що й Шерлок Холмс загадку цього жахливого професора Моріарті. Муньйос намірявся зіграти цю партію до кінця не через почуття справедливості; його спонукали до цього мотиви не етичні, а логічні. Він учинить так лише тому, що він гравець, який волею долі опинився по цей бік шахівниці, так само — Хулія здригнулася від самої цієї думки — як міг би опинитися по інший її бік. Грати білими чи чорними, — зрозуміла вона, — йому однаково. Для Муньйоса питання полягало в тому, що вперше в житті він хотів дограти партію до кінця.

Її погляд зустрівся з поглядом Сесара, і Хулія збагнула, що він думає так само. І тут антиквар заговорив — лагідно, тихо, мовби побоюючись, як і вона, що блиск в очах шахіста знову згасне.

— Вбивство короля… — він повільно підніс мундштук до рота і затягнувся. — Дуже цікаво. Я маю на увазі фрейдистську інтерпретацію цієї проблеми. Я не знав, що в шахах може йтися про такі моторошні речі.

Муньйос трохи схилив голову набік, поринувши у свій внутрішній світ.

— Зазвичай перших кроків у грі малюка вчить батько. І мрія кожного малюка, котрий грає в шахи, — виграти партію у батька. Тобто вбити короля… До того ж шахи швидко дають змогу виявити, що цей батько, цей король — найслабша фігура на шахівниці. Він весь час під загрозою, потребує захисту, рокіровок; він пересувається лише з клітини на клітину… Та хоч як це парадоксально, без цієї фігури не буде гри. Навіть сама гра названа на її честь, адже слово шахи походить від перського шах, тобто король, і це слово вживається в такому значенні практично в усіх мовах.

— А королева? — поцікавилася Хулія.

— Це матір, жінка. Під час будь-якої атаки на короля вона найкраще його захищає, бо має для цього найрізноманітніші та найдієвіші засоби… А поруч із цією парою стоїть слон, якого в Англії називають bishop, тобто єпископ: він благословляє їхній союз і допомагає в битві. Не забуваймо також про арабське faras, тобто коня, що долає лінії суперника, — по-англійськи він зветься knight, лицар… Узагалі ця проблема постала задовго до того, як ван Гюйс створив «Шахову партію», люди намагаються розв’язати її вже протягом тисячі чотирьохсот років.

Муньйос замовк, тоді знову поворушив губами, ніби збирався