Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Після того як гості поснідали і випили на десерт смачної кави з лікером, їх повели оглянути сад, бібліотеку і познайомили з домоправителькою — красивою брюнеткою з величавою поставою, схожою на платонічну Мадонну. Як виявилося, вона і той старий лакей — це все, що залишилося від колишньої обслуги князя, решта ж були новобранцями, яких господар найняв у Норфолку. Її звали пані Ентоні, й вона розмовляла з легким італійським акцентом, а тому Фламбо не мав сумніву, що ім’я Ентоні було норфолкським варіантом якогось іншого латинського імені. У пана Поля, лакея, також проглядалися риси чужинця, хоча за поводженням і мовою його не можна було відрізнити від істинного англійця — останнім часом так зазвичай трапляється з вишуканою прислугою в космополітичної аристократії.

Хоча будинок був чудовий і неповторний, однак у нім відчувався смуток. Години у ньому минали повільно, немов дні. Його довгі кімнати мали достатньо вікон і завжди були наповнені денним світлом, але воно здавалося якимось штучним. Незважаючи на усі прояви існування людини на острові — звук голосів, дзенькіт склянок, кроки слуг тощо — гості не могли позбутися відчуття, що до них звідусіль долинає меланхолійний шум ріки.

— Щось ми, здається, не туди повернули і не туди приїхали, — зауважив отець Браун, дивлячись з вікна на береги, порослі сірувато-зеленавою осокою, і сріблясте плесо.

— Утім хто його знає? Можна іноді зробити щось добре навіть у поганому місці.

Отець Браун, — зазвичай неговіркий, скромний, симпатичний чоловік, — упродовж останніх кількох годин, що тривали цілу вічність, підсвідомо проник у таємниці Очеретяного будинку значно глибше, аніж його друг-професіонал. Він умів зберігати дружню мовчанку, яка частенько необхідна для підтримання бесіди, і мав здатність, не промовивши і словечка, дізнатися все, про що його нові співбесідники повідали б йому, якби він їх спитав. Щоправда, лакей Поль був неговіркий від природи. У ньому відчувалася якась сувора, майже собача, відданість князеві, з котрим, якщо вірити його словам, повелися у житті дуже несправедливо. Найбільшим кривдником, як можна було зрозуміти, був брат його величності, ім'я якого старий вимовляв, старанно рухаючи кістлявими щелепами і презирливо зморщивши свій вигнутий, немов дзьоб папуги, ніс. Капітан Стівен, зі слів Поля, був невдахою, протринькав не одну сотню і тисячу грошей свого великодушного брата й змусив його полишити світське товариство і доживати свій вік у цьому будиночку. Це все, що їм розповів лакей, а він, вочевидь, був людиною надто упередженою.

Домоправителька-італійка виявилася товариськішою, але, як слушно зауважив Браун, розповідала про минуле з деякою злістю. Про князя вона говорила з якоюсь уїдливістю, хоча і не без пошани. Фламбо й отець Браун саме розглядали ескіз із зображенням двох хлопчиків у дзеркальній кімнаті, коли туди зненацька, наче у якійсь господарській справі, на мить забігла домоправителька. Завдяки примітній особливості тої осяйної, з блискучими панелями кімнати, кожен, хто в неї заходив, відбивався одночасно в чотирьох чи п'ятьох дзеркалах, тому отець Браун, навіть не повернувши голови, припинив розмову про княжий рід. Проте Фламбо, котрий саме нахилився, роздивляючись ескіз, голосно промовив:

— Отож, оці двоє — то брати Сарадини. В обох такий безневинний вигляд. Одразу і не скажеш, котрий з них — брат добрий, а котрий — злий.

Проте відчувши присутність дами, поспішно перевів розмову на щось інше і незабаром вийшов у сад. Але отець Браун залишився в кімнаті й продовжував роздивлятися той ескіз, намальований червоним олівцем. А пані Ентоні тим часом спинилася поруч і прискіпливо оглядала отця Брауна.

Її великі й замислені карі очі та обличчя оливкового відтінку світилися великою цікавістю, їй хотілося дізнатися, про що зараз думає гість і які висновки робить. Хтозна, може сутана і католицьке віросповідання скромного отця Брауна розбудили в ній далекі спогади про віру італійців, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж насправді, однак раптом вона сказала йому тихо, немов спільникові:

— В одному ваш приятель має рацію. Вирізнити, хто з них добрий, а хто поганий — справді дуже важко, надзвичайно важко вибрати серед них хорошого.

— Не розумію, про що ви, — промовив отець Браун, прямуючи до виходу.

Жінка ступила крок за ним і, грізно насупивши брови та набурмосившись, як бик з опущеними рогами, просичала:

— Вони обидва — злі, жоден не кращий за іншого. З боку капітана було величезним злом брати ті гроші, а з боку князя — давати їх. Совість нечиста не лише в капітана.

На обличчі священика, який дивився в інший бік, промайнуло осяяння і з його губ нечутно злетіло слово: «Шантаж». Але навіть цього було досить, щоб домоправителька миттю озирнулася через плече, зблідла, як полотно, і, поточившись з переляку, ледь не впала. Двері до кімнати безшумно відчинилися, і на порозі, наче привид, виріс Поль. Дзеркальні стіни відбили п’ятьох таких Полів, що з’явилися зі стількох же дверей.

— Його величність прибули, — оповістив він.

Водночас повз перше вікно, немов крізь яскраво освітлену сцену, промайнула чоловіча постать. За мить вона майнула за другим вікном, і в дзеркалах відбилися її орлиний профіль і швидкий крок. Чоловік був стрункий і жвавий, але волосся мав сиве, а обличчя — кольору потемнілої слонової кістки. Ніс римський — короткий і з горбочком, як, зазвичай, у людей з худими й довгастими щоками та підборіддям, однак їх маскували вуса з еспаньйолкою. Вуса були темнішими за бороду, і це надавало йому деякої театральності, яку ще більше підкреслював одяг, — білий циліндр, орхідея в петлиці, жовтий жилет і жовті рукавички, якими він розмахував, поплескуючи об долоні. Було чути, як він підійшов до вхідних дверей, як апатичний Поль відчинив їх перед ним і почув у свій бік бадьору фразу прибулого князя: «Отже, я нарешті вдома». Поль поклонився і щось тихо відповів, їхню подальшу кількахвилинну розмову важко було розібрати. Потім лакей сказав:

— У