Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

Стас не перечив поверненню Кулик до її колишньої квартири. Чого б то? Нагледів собі двоповерхову престижку на Оболонських Липках, де звивали турботливо єврогнізда птахи середнього, високого, дарма, що не найвищого летів. Не був би Стасом Кучерявим, коли б не виставив суми на кілька тисяч зелених вищої за купівельну. Із дзеркала в передпокої на Кулик дивилася малознайома жінка. Хвилясте темне волосся жило своїм побитом, пружні пасма відбивали світло, як у рекламі. Кулик крутнула головою, волосся розбіглося, озонно освіживши шкіру, а потім знову слухняно вляглося в бездоганну стрижку. Щось стилісти «Першої леді» таки зробили з бровами, віями, попри її пручання. Слідів фарби не видко, але риси загострилися, стали виразними, підкреслилися вилиці, запали щоки, з’ясувалася шия без другого підборіддя. Кулик відтягнула комір легкого светра, ввімкнула ще одну лампу. Непогана шия, свіжа шкіра приємного кольору.

Стас не забарився.

— Здрастуйте, Тетяно Іван…

Укляк, забувши зняти кашкета.

— Проходь.

Стас ковтнув, не відводячи погляду від Кулик.

— Виходите заміж?

— Склав суму?

Стас кивнув.

Почувши цифру, лиш глянула в лагідні очі вчорашнього молодшого прокуроренка, а нині розквітлого корупціонера від прокуратури, і зрозуміла, що жодними словами тут не зарадиш.

— От і ляля, — зрадів Стас, — а я боявся, що ви мені материнську лекцію читатимете. Про моральний кодекс будівників комунізму. Ви чудодійно змінилися, Тетяно Іванівно. Комплімент. Знаю людей. А щодо вас помилився. І то — дуже. Гадав, так і скінчите життя на смітнику… Даруйте. Але з пісні слова не викинеш. Навіть жалкував, що такий потужний мислительний апарат, хай Бог простить — менталітет, як ваш, дістався недосконалій людській істоті, несосвітенному гомо совєтікус, яких мало. Крутая мене продає, а я, своєю чергою, їй продаю вас. Ви ж поганому хлопчикові Стасу — ані словечка, ані сльозинки, ані миті розпуки, мовляв, коли розлучаються двоє, за руки беруться вони, аби не надавати одне одному ляпасів. Ви нарешті схожа на модерну істоту, а не музейний експонат часів колоніальної доби. Я не малюю себе широкими мазками. Не Пікассо. Лише заради істини прописую свої неабиякі чесноти тоненьким ретельним пензликом. На кшталт мого улюбленого маляра, співця кремлівських вождів — Бродського. «Нарком Ворошилов на лижній прогулянці» — поема екстазу… Це до слова. Я вважаю себе вершиною людської еволюції. На сьогодні. Бо вкладаюся в Марксову максиму, якої ніхто не скасовував і скасувати не годен. Гроші товар гроші. Формула прогресу. Паливо людського поступу. Вчення Маркса всесильне, бо — правильне. Зі мною може мати справу будь-хто і зустріне навзаєм цілковиту надійність. У межах обумовленої суми. Єдиний приємний клопіт — пантрувати, аби хтось мене не перекупив, і вчасно кориґувати гонорар. Без сісі-пісі. Вкинув монетку — дістав замовлене. Не вкинув — я не винуват. Чисто, прозоро, зрозуміло випускникові дитсадка. Не переконуй, не перевербовуй ідейними мотивами. Вкинь монетку. А збільшена сума за вашу квартиру відбиває кон’юнктуру ринку нерухомості. Чи не міг би за давньою дружбою скинути ціну бодай до тієї, за яку купив ваше родове гніздечко? А певно ж. Але не скину. Бо не можу поступитися принципами.

Такий концепт.

Кулик слухала Стаса без відрази, в ній бриніло й співало нове життя.

— Тетяно Іванівно, а чому все це, — Стас окреслив рукою обличчя, голову, постать, — раніше не носили?

Кулик засміялася. Стас утер чоло долонею.

— Я от що подумав. Навіщо нам знову мінятися квартирами? Виходьте за мене заміж, мою готельку продамо, я покину прокуратуру, і відкриємо приватне розшукове аґентство. Сімей ний підряд. Назвемося «Пара цвай».

— Господи, яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.

Колишню Стасову, тимчасово свою готельку Кулик продавати не схотіла. Якось надвечір гарненько вбрала Ігорка, викликала Вітю на джипі і пришуміла на оболонську околицю, до кварталу для нестатечних.

— Ви до кого? — войовничо зустріла її на порозі Раїса в улюблених допотопних бігудях під газовою косиночкою.

— Раїсо, не впізнаєш?

За Райкою тьмянів довжелезний коридор зі скоцюрбленим де не де лінолеумом і старенькими килимками перед дверима кожної з двадцяти квартир-кліток. За Тетяною, через коридорний балкон лоджію, вигравав сонячний день.

Два світи, дві долі. Стамбул — місто контрастів.

— За твою квартиру плачу справно, не думай, не проїдаю твої гроші. Ось квитанції. За останній місяць не платила, не бійся, ось дадуть получку в жеку… — звітувала Раїса.

Жінки сиділи на Райчиній кухні за пательнею зі смаженою картоплею з убитим туди для поживності яєчком. Ігорок повзав під ногами, катав підлогою порожні пляшки.

— Слухай, Раїсо, ще не передумала написати «Гострий хандроз»?

— А-а, у мене тепер гострий геморой, де дістати грошей… Я тут одного для жизні прийняла. Казав, слюсар-сантехнік. Думаю, перша кляса, срати всім нада, хоч і буржуям. А він тому й «сан», що сандалить по-чорному. Викрутки не тримає. Тра’ гнати… Обіцяє зав’язати. Зав’яже хрін на вузлик.

Ти лучче про себе. Видать, шпигунські справи залагодились, виглядаєш, як Наталія Орейра. А пацана такого гарного, тьху, тьху, тьху, досі де ховала? Йди до тьоті, козаче, як тебе звати?

Скільки тобі рочків, баран-баран-буць! Ігорок сміявся, чукикаючись на Райчиній нозі.

— Не знаю, з чого почати, — зітхнула Кулик.

— З початку.

— Ось — ключі, ось документи. Віднині моя кімната — твоя. Я тобі її дарую. Пустиш квартирантів, позбудешся кількох робіт і — пиши.

Напишеш роман, я прилаштую до друку. Тямущі люди кажуть, що життєвий прошарок дрібних торгівців, човників — ще не знайшов свого письменника.

У Раїски одпала щелепа.

Маріванинні індикатори запеленґували: життя довкола неї і Травки змінилося. Посилила пильність, заборонила Травці на