Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
«Жозі» зраділа. Показала, що бензину — якраз до заправки. А там! Гайнемо, як колись, Зірко!
Помчу обережненько, не бійся, е-ех, жизня!
Навернула на сльози. Чи не надто сентиментальною ти стала, Зірко Симчич? Колишня вільна птаха. Колишня людина. А зараз — додаток до чужого життя. Від якого ти цілковито залежиш.
Ге?
Зірка поволеньки вивела «Жозі» з гаража. Чи не втратила навичок? Згадала, як любила дорогу, незалежність, владу над часом і простором, над життям. Виїхала з двору. Куди? За старими адресами? До ліцею? До прокуратури? До тюрми?
Ліпше — до Гідропарку, де зустрічалася з Джефом Колінзом, американом. А може, до американської амбасади, завсідницею якої була після повернення з-за океану? До органної залі, де грають Баха? До оперного театру — на бетговенську радісну оду? До деснянського берега, де небо сміється глузує з майстрів пензля всього світу?
До Еласі, аби підхопити її після роботи та й гайнути зі смаком шопінгувати, чи дозвільно дихати повітрям, чи красиво перехилити келих шардоне в затишному генделику… До Травки, до Маріванни? До… до… до… Все загуло.
Сіра стрічка шляху соталася під колесами.
«Жозі» раділа світлові й сонцеві, ловила найменший порух керма. Зазвичай гарно думалося в дорозі. Робота над помилками. Людина не створена для свободи волі. Навіть маючи її зі старту. Татко Орко тоді попереджав: жиєш, доню, надто комфортно: ніхто — тобі, але ж і ти — нікому. Надто розбірлива з чоловіками, не даєш умоститися собі на шию. А вони того не люблять.
Кажу, як один з. Надто свобідна й незалежна жінка — дратує, як закоркована пляшка вина без коркотяга. Чоловіки полюбляють волю лише для себе.
Людина, казав мудрий тато Орко, має два різновиди щастя. Однакової сили. Зберегти свободу волю. І позбутися її. Не з примусу. Коли раптом відчуєш, що смакує звітувати, питати дозволу, поспішати додому, де чекають, чекати самому.
Дратуватися, хвилюватися, з’ясовувати стосунки, солодко миритися… Коли самотнє сонце не гріє, а самотнє вино гірчить… Навіть і не знаю, доню, якого щастя тобі побажати. Скажу одне — плекай свободу. Інше — саме знайдеться. Тоді вже даватимеш йому раду.
Знайшлося. А ради на те немає. Сприймала Командо як явище природи. Здавалося, завжди був. Здавалося, а як без нього. Не аналізувалося.
Не робилося висновків. Жилося. Допоки. Це як на дієті: не їси хліба не їси, а як дієта заборонить, то лиш про кусень і мариш. Треба було знайти ту кляту квітку, аби втямити — Командо вже не твій. І вмерти від любові до нього. Всі сенсори — біологічні й психологічні — галасували: цього не може бути, бо не може бути. А квітка? Запитати його, чия? Побачити, як ховатиме очі і брехатиме, аби не розхвилювати вагітну? Най тебе качка копне, лайкова квітко! Втім, маю завдячувати тобі. Бо сколихнула варення, в якому ось уже два роки умліваю, як райське яблучко.
Чи ностальгіюю за собою, колишньою? Ні. І це — небезпечний симптом. Усіх своїх чоловіків добирала і відсепаровувала ретельно. Шикувалися на тлі життя, не торкаючись мейнстриму.
Джеф Колінз — найяскравіший. Стимулював жити активно, підтримувати фізичну форму, будь-що прагнути успіху. Пишався: моя найкраща, найрозумніша, найудатніша. Глядачем був — перша кляса. Аплодував саме в потрібних місцях, все оцінював точно й по-мужчинському фахово.
Не гакерував у закодованих для нього секретних Зірчиних файлах. Не вимагав неможливого. Не брав платні душею. У створюваній Зіркою картині світу посідав точне і єдино можливе місце — клац — заповнив собою лакуну дозвілля й утіхи.
Зручний, необтяжливий, похватний, обов’язковий. Гарний. Елегантний. Сорочки тричі на день міняв. Подарунків не робив? То Зірка їх і не потребувала: інстинкт самозбереження. Візьмеш якийсь перстеник, а тоді почнеш у старий слов’янський спосіб мучитися — чи адекватно віддячуєш.
Згадай, що відчула, коли вперше побачила Командо. Острах. Клітини зреаґували адекватно.
Бути поруч із Командо — неможливо. Або бути — ним, або не бути взагалі. Все, що знала про мужчин, непридатне. Він — штучний товар.
Зробили таким, як є, і відливку розбили. Вперше відчула: що то є — нічого не чинити. Жодних зусиль. Просто жити. В коконі з любові, турботи, розуміння. Не з півслова. З натяку, з погляду, з тону в слухавці… Говорити — щастя. Мовчати — щастя. Борщ готувати — щастя. І нехай світ відпочиває. В їхньому космосі затишно, комфортно, не треба скафандра.
Командо перебрав на себе все, створив навколо такий потужний енергетичний заслін, що… Що зварилася в мелясі, як метелик. Не зчулась, як з клієнтки в ресторані життя обернулася на обслугу.
Пише промови. Які виголошує хтось. Жодного поруху назовні, у великий світ. Де стрімко мчать до мети. Трьома заклопотаними рядами, як зараз.
Клаксонують, поспішають, підрізають. Напружено вібрують перед світлофорами: рвонути, випередити зі старту…
Як на це зреаґував би Вольтер? «Ой леле, — вже мовив він вустами Панґлоса, — всьому причина — любов. Любов, яка уговтує рід людський, оберігає мир, душу всіх чутливих істот, ніжне кохання. — На жаль, — відповів Кандид, — я пізнав її, цю любов, цю володарку сердець, цю душу душі нашої; вона подарувала мені лиш один поцілунок і двадцять стусанів. Як ця чарівна причина могла призвести до такого сумного висліду?»
Затерпла нога на акселераторі. Бо мусила через живіт відсунути сидіння, заледве діставала газ великим пальцем. Виникла потреба підвестися, розім’ятися. Кермуймо додому, Жозю, ми вже не ті. Знана тобі Зірка Симчич, молода, стильна, вільна, як вітер у травні, схоже, залишилася ген-ген позаду. А до нової нам із тобою ще тра’ звикати…
Кулик уперше за останні роки раділа життю.
Помолодшала, виструнчилася, стриглася фарбувалася, променіла очима. Інакше ходила: не плуганилась, як перекупка сідуха з торбами, як заїжджена шкапа. Літала. Насолода від поруху, подиху, слова. Крутая віддала їй доброчинницькі справи. Сиротинці, притулки для старих, розшук батьків, періодичні акції всмоктували Кулик у цілодобовий робочий день. На неї працювали дві мобілки, комп’ютер,
