Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
Кандидатка в двірнички обернулася. Маріван на завважила: нова прибиральниця двору повертається, як вовк. Не шиєю, а всім тулубом. Що незвичайного в ній, не одразу й уторопаєш… Жінка як жінка, руки важезні, натруджені, очі маненькі, тонкі губи щільно стулені, зачіска ретельна, волосина до волосини, зібрана у мізерний кублик.
Шериф загарчав. Хмару неясної тривоги несла з собою ця жінка, що радше нагадувала дядька.
Струмінь холодного протягу. Маріванна повела оком на політбюро. Завважила, що сусідки теж знітилися.
— Мене звати Альбіна. Альбіна Лопата, дуже приємно зазнайомитися, — безбарвно відрекомендувалася нова двірничка. — Я заступаю завтра.
До побачення.
— Ходіть здорові, — задумливо мовила консьєржка Тоня.
— То що з Тамілою? — Маріванна обернулася до Тоні.
— Кажуть, сальмонельоз чи лептоспіроз, я забула. Забрали до інфекційної лікарні.
— Коли?
— Позавчора.
— Де могла підчепити?
— А хтозна, може, в озері скупнулася, там учора табличку повісили про заборону…
— Певна, що до Травіати приходила ця жінка?
— Таку не забудеш. А ти, Маріє, не знаєш, куди поділася Травка? Давно не видко.
— Зірка до притулку віддала. Так і кажи, як хто питатиме.
— Та кому вона потрібна, сердега.
Маріванна скерувала Шерифа віжками до дому.
Прямим допитом нічого від Травки не отримаєш, тільки стривожиш. Маріванна продумала план розмови, де важливі питання ставилися серед маси інших, необов’язкових. Травіата в оселі Маріванни започувалася затишно й захищено, як колись із Зіркою. Що більше спілкува лися дві самотні жінки й пес, то помітніше зринало в Травіаті людське. Заговорила виразніше, бралася до хатньої роботи, плакала, як щось розіб’є чи розіллє. Увечері, допомігши Маріванні вмоститися на розлогій канапі, Травіата тулилася до неї під бік, як Шериф, лиш не вимагала чухати за вушком.
Із Травчиних марень випливало, що до неї приходила небіжциця Ліда Олійник. Із зауваженням, що Ліда померла, Травка цілком погоджувалася. Ота, хто приходила, казала — від Лі-і-іки. Приносила смачного. Вона тобі наливала? Ні, Травка сама. Сма-а-ачно. А Лі-і-іка не померла.
Лі-і-іка була тут. Де тут? Тут. Роздавала смачне.
Кому роздавала? Всім. Але ж Ліда померла.
Померла. Що ж вона роздавала? Смачне. Кому?
Всім. Коли? Травка не знає. Лі-і-іка хороша. Манна (так Травка скорочувала Маріванну) хороша, Шера хороший котик. Травка любить Шеру. Де смачне, що його роздавала Ліда? Є. Де є? Вдома.
Обшукати Травчину квартиру? Маріванна попросила Зірку зателефонувати Тоні-консьєржці, мовляв, Травці необхідні в притулку якісь речі, нехай відімкне у присутності Маріванни Травчину квартиру, ключі їй підвезуть.
У помешканні Травки жінки заточилися від смердючого встояного повітря. Зірка ще не почала ремонтувати. І добре. Розшукуючи Травчині речі, Маріванна пильно придивлялася до найменших дрібниць. Травка казала — смачне. Їжа? Мають бути якісь обгортки, щось таке…
— Ти диви, й вона ходила, — Тоня показала на яскравий целофановий пакет із під кукурудзяних пластівців.
— Куди?
— На пивне свято. Ти, Маріє, не живеш життям колективу. З собакою — туди, з собакою — назад.
А треба займати активну життєву позицію…
Десь з місяць тому в мікрорайоні, на озері, вирувало свято пива. Фірма роздавала дітям прапорці й пластівці, дорослим — по пляшці.
— Яке пиво, не пам’ятаєш?
— Ні. Я біленьку поважаю. Грамульку на празники.
— Згадай.
— Тобі навіщо?
— А я акції дуже люблю. Зберу їхні кришечки, приз одержу, — придумала Маріванна.
— Дулі з маком… Вони нас усіх за рогулів мають. О, пиво так і зветься — «Рогуль».
Крутая жбурляла об стіну все, що втрапляло під руку. Грипа — навпроти, перехоплюючи особливо цінні речі.
— Як ти, стара досвідчена зечка, не перевірила!
— Вона випила стільки, що двом мужикам вистачить склеїти ласти…
— Вона — ненормальна, ти це розумієш?! Не-нор-маль-на! Ніхто не знає, як там у них організм спрацьовує, на що реагує… Тебе ніщо не виправдовує! Ти — не перевірила результат своєї роботи! Не зробила контрольний постріл, розумієш? Тепер усе заплуталося, а вузли затяглися…
Вона не померла, вона зникла. Отже? Зник свідок, який єдиний тут мене впізнав… Травіата — напівлюдина, кебети не густо, а інтуїція й нюх, як у звіра. Їй байдуже, яка я, що на мені. Відчуває єство, а не позірність. Як собака. Хіба собаці щось важить, що хазяїн поголився чи змінив штани…
Печінкою бачить. Як вона до мене тоді кинулася цілуватися: Ліка, Ліка! Котик! Якого біса ми поперлися зі святом на те озеро… Поблизу Зірчиного будинку. Втрачаю пильність.
— Хто їй повірить, причинній…
— Не диш! Затикайся й мовчи! Ти своє зробила! Я знаю — хто. Куди вона поділася? В жодний притулок Зірка Травіату не здасть. Взяла до себе? Навряд, бо ось-ось народить. Родичів Травка не має. Пішла бомжувати? Зірка місто на роги поставила б, а знайшла. Не стій, корово, думай! Насрала купу, тепер розгрібай!
— Я — вже…
— Розгребла?
— Майже. Я влаштувалася туди двірничкою.
Тиждень попрацюю, поживу в двірницькій квартирі, я вже домовилася. З бабами закорешуся, галяву їм накрию, вони розколяться. Вони знають усе.
— О, господи, там же залишилися папери, що я отримала від Травки. Гендоручення на спродаж квартири.
— Ви?
— Ліда Олійник.
— Нині покійна.
— Якщо ця дурка комусь зацікавленому встигла сказати, що бачила Ліду Олійник живу й здорову, а документи підтвердять наше знайомство… Зінько!
Зінька постала з уже накритою тацею, так само притьма зникла.
