Наказано вижити - Юліан Семенов

Саме тому пасаж Бормана про «допомогу СС» апаратники НСДАП зрозуміли як сигнал до дії, до безумовного підкорення СС місцевим організаціям партії.

Гіммлер дізнався про це все постфактум, повернувшись до Берліна з поїздки на Східний фронт, тільки після того, коли фюpep сказав йому:

— Все-таки я не перестаю дивуватися з ненав'язливої й коректної доброти Бормана. Він не ждав, поки ви звернетеся до нього з проханням по допомогу, а перший подав вам руку братства… Гадаю, тепер ви не відчуватимете тих втрат, яких завдала організації СС передислокація ваших кращих частин на поля битв…

Гіммлеру лишалося тільки подякувати Борману і, ненависно посміхаючись, потиснути йому руку.

Відтоді місцеві організації PCXА і СС повинні були — хоч це й не провели окремою постановою — передавати свої щомісячні звіти в НСДАП.

Один з таких документів потрапив на очі гаулейтеру Верхньої Австрії Айгруберу. В ньому глухо говорилося про те, що кілька разів у районі Альт Аусзеє, неподалік від тих місць, де стоїть вілла Кальтенбруннера (він завжди приїздив туди щосуботи — поки не зламалося становище на фронтах), зафіксована робота короткохвильового передавача, що виходив, судячи з усього, на американську розвідувальну мережу в Швейцарії.

Айгрубер зажадав від місцевого гестапо докладнішого звіту про ворожу розвідгрупу, засновану противником зовсім близько від резиденції обергрупенфюрера Кальтенбруннера, але ясної відповіді не дістав; здивований, він запитав ще раз. «Іде оперативна розробка», — відповіли йому лаконічно, натякаючи, що будь-які подробиці можуть завдати шкоди розслідуванню.

Айгрубер вважав своїм обов'язком довести до відома Бормана про цю дивну справу, бо область, яка була у його віданні, межувала з Альпійським редутом, районом Берхтесгадена, де дислокувалась запасна ставка Гітлера, — саме туди він мав з дня на день перебратися з Берліна, щоб продовжити боротьбу проти ворога; крім того, тут, між Лінцем і Зальцбургом, містилися соляні копальні Альт Аусзеє, куди сховали експонати «музею фюрера» на суму дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів.

…Саме ця інформація змусила Бормана викликати Мюллера й доручити йому негайно й досконально з'ясувати всю правду. «Ніхто не знає про це сховище, — сказав Борман, — я запевнив Гітлера, що шедеври світового мистецтва ніколи не потраплять до рук ворога: або вони залишаться нашими, — або ж їх поховають у соляних шахтах і знищать підземними водами».

Мюллер запитав своїх.

Відповідь надійшла така ж неясна, як і та, яку відправили Айгруберу.

Мюллер одразу збагнув, що відбувається це, мабуть, тому, що в процесі розслідування випливло таке ім'я, говорити про яке в документі або по телефону аж ніяк не можна. Невже Кальтенбруннер теж почав гру, після того як зустрівся з Бернадотом?

І Мюллер вирішив, що до Зальцбурга можна посилати лише найвірнішу й найспритнішу людину.

Кого? Холтофа? Вірний, але дурний, наламає дров, небезпечно. Айсман? З його принциповістю він полізе в бійку, не думаючи про наслідки. Звичайно, найкращим у цій комбінації був би Штірліц. Але він у грі, він потрібен тут.

Мюллер так і не вирішив, що йому робити, подзвонив Борману, попросив кілька днів на роздуми; той погодився, хоч голос його був холодний, не мав тієї доброзичливості, яка з недавнього часу стала характерною для нього в розмовах з групенфюрером.

…Гестапо Лінца і Зальцбурга розгубилося саме з тієї причини, яку Мюллер відчув шкірою: справді, передачі на Захід ішли майже з того самого місця, де був розташований особливий відділ зв'язку СД, що безпосередньо підлягав Кальтенбруннеру. Отже, за законами нацистської ієрархії, місцеве гестапо повинно було увійти з пропозицією у відділ РСХА по Верхній Австрії; той — у свою чергу — мав погодити це питання з Айгрубером і звернутися, обминаючи Шелленберга й Мюллера, безпосередньо до Кальтенбруннера за санкцією на проведення оперативної розробки його найближчих співробітників, які сиділи в Альт Аусзеє, в розкішній віллі, що прилягала до замку шефа таємної поліції, за високим дубовим парканом під охороною кулеметників СС.

Гестапо Лінца й Зальцбурга побоювалося звертатися з такою пропозицією: в люті Кальтенбруннер був некерований. Його реакцію не можна було передбачити — в секретній службі знали, що на нього працюють в Альт Аусзеє люди, відібрані ним особисто. Тому так довго й тяглося все це, і ніяких заходів не вживали.

А тим часом в Альт Аусзеє, у штабі Кальтенбруннера, справді працював офіцер СД, завербований американською секретною службою в грудні сорок четвертого…

Необхідність кардинального рішення

Начальник радянської розвідки двічі перечитав шифровку полковника Ісаєва, відомого як «Штірліц» лише одному своєму помічникові, з яким він починав роботу в ДПУ ще з Берзінем і Пузицьким; роздратовано відсунув від себе червону папку, в якій йому принесли повідомлення, і, знявши трубку кремлівського телефону, спитав:

— Що там мудрує «Дев'ятий»?

— Він не вміє мудрувати, він просто повідомляє все, що зібрав.

— Товариш Сталін вимагає точних даних, а що мені йому доповідати? Мені здається, ви навіть не уявляєте, як може закінчитися гра «Дев'ятого». А зараз потрібні точні дані…

З цим він і поїхав у Кремль.

— Ну й що ви хочете мені всім цим довести? — повільно запитав Сталін. — Я не до кінця розумію, що передає ця ваша людина? Або вона наштовхує нас на те, щоб ми зробили новий, ще жорсткіший демарш проти Рузвельта, або натякає на необхідність нашого контакту з гітлерівськими бандитами. Чи не можна запропонувати вашій людині прибути до Москви…

— Перейти лінію фронту зараз неможливо.

Повернувшись до себе, начальник розвідки хотів був уже написати телеграму, зміст якої зводився до того, щоб Ісаєв постарався повернутися додому, але, ознайомившись з його останньою інформацією з Берліна, прийняв рішення прямо протилежне першому: апарат уміє коригувати обставини надійніше за всі параграфи і вказівки.

— Мабуть, — сказав начальник розвідки своєму помічникові, — дні Ісаєва лічені, але він знав, на що йшов, погодившись повернутися в Берлін. Продовжуємо гру — хоч це й жорстоко. Оскільки хтось весь час лякає нас, даючи нам змогу через Ісаєва дізнаватися про факт сепаратних переговорів з союзниками, — ми злякаємося. Ми дуже злякаємося… Нехай служби уважно продумають тексти майбутніх шифровок, які ми надсилатимемо до Берліна. Якщо Ісаєв зрозуміє наш хід, він відповість так, як уже одного разу було. Я маю на увазі його пасаж про переказ грошей на його рахунки… Однак, — він повільно закурив, важко затягся, — краще, щоб він не зрозумів… Так, саме так, генерале… За всім тим, що розігрується в Берні, Стокгольмі і в Любеку, стоїть