Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Час від часу поліція зачиняла бар, але потім приходив повий власник, і тут знову починали збиратися околишні зайдиголови. Мацотті був не перший, кого спостигла смерть в цій штаб-квартирі нічного Монмартра.
Та принаймні зараз тут було спокійно, і горезвісний бар Джо нічим не відрізнявся від звичайнісінького паризького кафе. Стойка з високими стільцями, дзеркала на стінах, кілька столиків по кутках, за одним із яких четверо чоловіків грали в карти. Поряд двоє штукатурів у комбінезонах, з білими від вапняного пороху обличчями, неквапливо цідили вино.
Угледівши Мегре, хазяїн бару, велетень у білій сорочці з закачаними по лікоть рукавами, весело кинув інспекторові Люка, що вже примостився біля стойки:
— Он ваш патрон… Що вам подати, пане Мегре?
Він не втрачав доброго гумору навіть під час найделікатніших допитів, яких було на його карбі вже немало. І завжди виходив сухим із води.
— Склянку білого.
З виразу інспекторового обличчя Метре зрозумів, що той не відкрив нічого цікавого. А втім, він ні на що й не сподівався. Поки що вони лише звикалися з оточенням.
Четверо картярів раз у раз поглядали на нього, і в їхніх поглядах було більше іронії, аніж страху.
В голосі Джо теж бриніли глузливі нотки, коли він запитав:
— Ну, знайшли?
— Кого?
— Годі, годі, пане комісар… Не забувайте, що ви на Монмартрі… Тут у новин довгі ноги. Після того, як зник Еміль, ми чекали на вас щогодини.
— Що ви знаєте про Еміля?
— Я? — Громило Джо був не від того, щоб трохи по-блазнювати. — Що я можу про нього знати? Такі чистоплюї рідко заходять до мого кубла…
Картярі з посміхом перезирнулися, але комісар навіть бровою не повів. Відпивши ковток вина, затягся люлькою, повільно видихнув дим і спокійнісінько оголосив:
— Його знайшли.
— Де? В Сені?
— Якраз ні… Його знайшли, можна сказати, на кладовищі…
— Це схоже на Еміля… Він хотів заощадити на власному похороні! Але, без жартів, його вбито?
— Три дні тому…
Джо здивовано звів брови.
— Вбито три дні тому, а допіру знайшли?
— Так, на бруківці, в завулку Рондо.
— А де це?
— Я вже вам сказав — майже на кладовищі. Біля Пер-Лашез, у глухому завулку…
Картярі нашорошили вуха, і на їхніх обличчях теж відбився подив.
— Невже він лежав там три дні?
— Його поклали минулої ночі.
— Так от, якщо вам потрібна моя думка, то це якась чортівня… Ви ж погляньте, яка погода! Треба бути цілковитим йолопом, щоб у таку спекоту три доби тримати у себе в хаті мерця… А потім викинути його в такому районі! Ні, це явно якийсь придуркуватий…
— Скажіть мені, Джо, ви коли-небудь буваєте серйозні?
— Я зараз серйозніший за папу римського…
— Мацотті було вбито на порозі вашого бару.
— Таке вже моє щастячко! Ну, знаєте, інколи мені здається, що це зроблено навмисне, щоб позбавити мене ліцензії…
— Ви не можете поскаржитися, що ми дуже вас турбували.
— Дрібниці. Всього три виклики до Сюрте і щоразу на півдня… Нехай вам скаже інспектор…
Він показав на Люка.
— Я вас навіть не питаю, чи ви знаєте, хто його вбив.
— Я нічого не бачив. Я ходив у погреб по вино.
— Нехай так… Але як, на вашу думку, це міг зробити Еміль Буле?
Джо вмить посерйознішав і, щоб краще обміркувати запитання, неквапливо налив вина собі, а також комісарові та Люка. Потім кинув короткий погляд на гравців, неначе хотів порадитися з ними чи просто пояснити своє становище.
— А чому ви мене про це запитуєте?
— Бо ніхто не знає краще за вас про те, що діється на Монмартрі.
— Ну, все це вигадки…
Але йому було приємно чути це з уст комісара.
— Взагалі, цей Еміль був… дилетант, — ніби знехотя буркнув він.
— Ви його не любили?
— Це вже зовсім інша історія… Я особисто нічого проти нього не мав.
— А інші?
— Хто інші?
— Його конкуренти… Мені казали, що він збирався купити ще кілька нічних кабаре.
— Ну то й що?
Мегре вирішив повернутися до того, з чого почав.
— Як ви гадаєте, він міг убити Мацотті?
— Я вже вам сказав, що він був дилетант. А Мацотті було вбито цілком професіонально, ви знаєте це не гірше за мене. Ні йому самому, ні його докерам це не до снаги.
— Ще одне запитання.
— Скільки їх у вас?
— Можливо, це останнє.
Штукатури уважно прислухалися, переморгуючись між собою.
— Шкварте, може, й відповім!
— Ви допіру визнали, що не всі раділи з успіхів Еміля Буле.
— Люди рідко радіють з чужих успіхів.
— А надто в такій справі, де кожен намагається з'їсти іншого?
— Згода! Що далі?
— Вам не здається, що Еміля міг убити котрийсь із його конкурентів?
— По-моєму, я вам уже відповів.
— Коли?
— Коли сказав, що в таку спеку лише придуркуватий може тримати в себе труп цілих три дні. А на Монмартрі серед власників кабаре немає придуркуватих. Ніхто б із них не став так ризикувати.
