Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Однак Роза мертва.

— Це справді так. Можливо, ви матимете мене за дурну егоїстку, та навіть тепер, коли вона вже в могилі, не йму віри тому, що сталося. Звичайно, ви зараз захочете оглянути будинок. Знайте ж: отут їдальня, а ось ці двері ведуть до кімнати для гостей, де ноч'увала моя донька. Кухня, пральня та комора, і більше на першому поверсі нічого немає, а другий поверх ще менший, бо над кухнею та пральнею немає надбудов.

— Донька часто навідує вас?

На обличчі її з'явився сумирний вираз.

— Раз на рік. В день мого народження. Решту часу я не бачу її. І не одержую від неї ніяких звісток. Вона ніколи не пише мені.

— Вона, здається, заміжня за зубним лікарем?

— Я думаю, мені слід ознайомити вас з історією всієї родини. Це природно. Ви любите відвертість, пане Мегре. Чи волієте, щоб я розповідала вам, як світська пані?

— Ви могли б і не питати цього, пані.

— Ви ще не бачили Арлетти?

— Ні.

Вона дістала із шухляди старі конверти з фотографіями.

— Погляньте. Тут їй вісімнадцять років. Кажуть, вона на мене схожа. Так, зовнішність у неї моя, визнаю.

І справді, схожість була разюча. Арлетта була така сама тендітна, як її мати, мала такі самі риси обличчя й достоту такі самі великі світлі очі.

— Як кажуть, справжній янгол, чи не так? Бідолаха Жюльєн повірив у це й одружився з нею, хоч я його й попереджала. Адже він славний хлопчина, трудяга, починав на порожньому місці, з великими труднощами закінчив навчання, зараз працює по десять, а то й більше годин на добу в своєму скромному зуболікарському кабінеті на вулиці Сен-Антуан.

— Ви гадаєте, вони нещасливі?

— Він, можливо, і щасливий. Адже бувають люди, які вміють попри все бути щасливими… В неділю він стає з мольбертом десь на березі Сени й малює. В них є човен…

— Ваша донька любить свого чоловіка?

— Погляньте на ці фотографії і вирішуйте самі. Можливо, вона і здатна кохати, але я цього ніколи не помічала. Коли я працювала в кондитерській сестер Cope — вам, очевидно, вже про це казали — траплялося, що вона кидала мені просто в обличчя: «Гадаєш, дуже приємно, коли твоя мати подає тістечка твоїм подругам!» Тоді їй було сім років, ми вдвох жили в комірчині над крамницею годинникаря, яка збереглася й досі. Коли я вийшла заміж, життя її змінилося.

— Вам не важко спочатку розповісти про вашого першого чоловіка? Мені напевне говоритимуть про нього, тому хотілося б спершу послухати вас.

Вона наповнила йому чарку. Це прохання аніскілечки не збентежило її.

— Тоді я почну, далебі, з батьків. Я вроджена Фок, це прізвище ви ще можете почути в окрузі. Мій батько був рибалкою тут, у Етрета. Мати наймалася поденно до таких будинків, як оцей, але тільки влітку, бо взимку тут нікого не залишалося. В мене було троє братів і сестра, всі вони померли. Один із братів загинув на війні, другий — під час корабельної аварії. Сестра вийшла заміж і вмерла від пологів. А мій третій брат, Люсьєн, працював перукарем у Парижі і кепсько скінчив: його шпортонули ножем в одному з гадючників поблизу площі Бастілії. Я ніколи не соромилася цього і не приховувала свого походження. Інакше на схилі віку я б не приїхала сюди, де мене знає кожен собака.

— Ви працювали за життя батьків?

— З чотирнадцяти років я служила нянькою, потім покоївкою в готелі. Мати моя на той час уже померла від раку грудей. Батько жив до глибокої старості, але багато пив — в останні роки він взагалі втратив людську подобу. Я познайомилася з одним юнаком із Руана на ім'я Анрі Пужоль, який служив на пошті, і побралася з ним. Це був дуже милий, дуже спокійний і вихований хлопець. Та я ще не знала тоді, що означав гарячковий рум'янець на його щоках. Чотири роки я була молодою дружиною і господинею трикімнатної квартири. Потім стала матір'ю. Чоловіка, коли він вертався з роботи, я зустрічала з дитячою колискою. В неділю ми купували тістечка в сестер Cope. Раз на рік ми виїздили до Руана, до його батьків. Вони мали бакалійну крамницю в горішній частині міста.

Та ось Анрі почав кашляти, а за кілька місяців помер, залишивши мене саму з Арлеттою… Я змінила квартиру, поселилася в одній кімнаті й пішла працювати продавщицею до кондитерської сестер Cope. Казали, що моя молодість та врода приваблюють покупців. І от одного дня я познайомилася в крамниці з Фернаном Бессоном.

— Скільки вам було тоді років?.

— Тридцять… А за кілька місяців ми одружилися.

— А скільки було йому?

— Років п'ятдесят п'ять. Він овдовів багато років тому. І найкумедніше, що його сини — хлопчаки шістнадцяти та вісімнадцяти, років — здавалося, от-от закохаються в мене.

— Цього не сталося?

— Хіба що з Тео, десь на початку. Пізніше він став холодний зі мною, та я на нього за це ніколи не сердилася. Вам відома історія Бессона?

— Я знаю, що він був власником підприємств, які виготовляли косметичний крем «Жюва».

— В такому разі ви, певно, уявляєте його собі неабиякою персоною? Гай-гай! — все було інакше. Звичайнісінький фармацевт із Гавра, де в нього була тісна й темна аптека в бідному кварталі, з двома скляними кулями на вітрині — зеленою та жовтою. Сам він у сорок років, як бачите на фотографії, скидався на розсильного газової компанії,