Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

— Можна? — запитав він, удаючи, ніби кладе пальто на один зі стосів.

— Звісно. Ці книжки давно вже стали меблями.

Флік перевів подих — джерело його відомостей було не надто надійне.

— Я чув про деякі плітки, — почав він. — Нібито в кожному поколінні Ґаєрсберґів один із синів помирає передчасно. Що ви про це думаєте? Є в цій легенді хоч крихта істини?

Шукай сидів на купі книжок, упершись руками в стегна, ніби перекупник, що збирається сплавити комусь старого жеребця.

— Це не легенда, — заявив він. — Це чиста правда.

Чоловік звівся на ноги й розгорнув папку. Запахло чимось затхлим, як на горищі.

— У кожному поколінні була своя загадкова смерть…

Генеалог вийняв файл із вирізками з газет — така собі прес-книга, присвячена клану VG. Він засунув туди руку й виловив одну статтю.

— Наприклад, — сказав він, обережно кладучи аркушик на стіл, — Герберт фон Ґаєрсберґ, батько Макса й Удо, загинув на своєму вітрильнику неподалік від узбережжя Гренадин 1988 року.

Нова вирізка:

— Якщо піднятися на покоління старше, у 1966 безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ, старший брат Вольфґанґа, великого патрона з VG.

— Що означає «безслідно зник»?

Науковець простягнув Ньєманові вирізку — папірець із рудими плямами, від якого віяло духом розділеної Німеччини, Берлінського муру, холодної війни.

— Мов у землю запався, от і все.

— Його вбили?

— Була така гіпотеза, але тіло так і не знайшли. Казали також, що він був комуністом і виїхав на схід. Це малоймовірно. Згідно з іншою теорією, він більше не міг витримувати своїх родинних обов’язків. І втік… назавжди.

Шукай уже знову шарив пальцями в файлі.

— Поглянемо ще раніше. У 1943 Гельмут помирає у Франції внаслідок саботажу французького Опору на залізниці. Принаймні така була гіпотеза, адже його тіло так і не ідентифікували. Через рік його кузена Томаса оголосили зниклим безвісти у Франції, під час висадки американських військ. Їм було відповідно 31 і 29 років.

Ці зникнення набували чималого розголосу. Однак ніхто, здавалося, не помічав збігів між цими подіями. Ніхто, окрім ворожки з єнішів?

— Ви досліджували події… ще давніших часів?

На столі матеріалізувалися якісь адміністративні документи, цього разу написані пером.

— Ще один Ґаєрсберґ, Ріхард, брат Дітріха, зник під час битви на Соммі 1916 року, а його кузен утопився в ріці поблизу Льєжа.

— Тіла знайшли?

— Здається, ні.

Ньєман розглядав усі статті, розкладені перед ним. Загадка прокляття Ґаєрсберґів. Напрошувався спокусливий висновок, що вся ця історія зводилася до суперництва між родичами, яке вирішували за допомогою ножа чи рушниці глибоко в лісах. Але неможливо було припустити, що та сама сутичка відбувалася в кожному поколінні з тими самими героями і щоразу закінчувалася вбивством, а тоді — майстерним приховуванням тіла.

— Можете зробити мені копії цих документів?

Райнер Шукай розплився в широкій усмішці.

— Вони вже готові. Це основні дані, які дадуть можливість вам зрозуміти загальний принцип.

— Принцип чого?

Шукай вийняв зі скрині блокнот і олівець: дослідник знав, що матиме нагоду викласти свою теорію.

— Ви вже бачили генеалогічні дерева, так? — перепитав він, креслячи на аркуші схему, у якій кожна вертикальна риска переходила в кілька гілок, що й самі ділилися на дві-три менші.

Генеалог записав імена різних поколінь родини.

— Що тут вражає, то це симетрія зникнень. У кожному поколінні відмирає одна гілка. — Він позакреслював імена загиблих. — Ніби сама доля постановила, що на всіх спадкоємців місця не вистачить.

Ньєман мовчки оглянув дерево. Йому на думку спала підозра про певну систему вирубки, викорчовування, яка щоразу прибирала по одному Ґаєрсберґу.

Слабку ланку?

Чи навпаки — бунтівного сина?

До неї додалася й інша гіпотеза: чисткою займалися Чорні мисливці…

Ні, усе це не трималося купи. Зондербригади виникли аж у сорокових роках, а Ґаєрсберґи почали зникати набагато раніше…

Але Ньєман відчував особливий жар… Розпечене ядро всієї справи ховалося десь тут, зовсім близько.

Він схопив пальто — тепер йому хотілося обміркувати все, що він щойно дізнався.

Замість того, щоб потиснути руку співрозмовнику, флік засунув кулаки до кишень. Він не хотів торкатися долонь чоловіка, який володів магнетичною силою.

— Дякую, професоре. Ви дуже мені допомогли.

42

Одна сенсація тягне за собою другу. Спочатку Івана відкопала першорядні відомості, а ось уже хтозна-звідки приїздить Ньєман і викладає їм дещо гаряченьке. Ну, на його думку…

Тепер він знервовано креслив генеалогічні дерева на своєму кліпчарті й пояснював колегам, що прокляття Ґаєрсберґів і справді існує.

— Спеціаліст, якого я розпитував, — зауважив він, — стверджує, що в кожному поколінні ближче до тридцяти років зникає один спадкоємець, причому за нез’ясованих обставин. Тіла ніколи не знаходять.

Івана з захватом слухала свого наставника, тримаючи стаканчик із чаєм обома руками. Ньєман знову мав рацію. Попри всі очікування, марення єніша та ворожки виявилися небезпідставними і підказали нові шляхи розслідування.

Кляйнерт, дедалі більше схожий на моряка, який потерпає від хитавиці, втрутився:

— Ви маєте на увазі, що їх… щоразу вбивали?

Ньєман із задоволеним виглядом надів ковпачок на фломастер — у нього збереглося кілька професорських звичок (що б він не казав, а йому страшенно подобалося викладати).

— Зарано говорити впевнено, але так, є ймовірність, що їх убили, як Юрґена й Макса.

— І Ґаєрсберґи приховували ці вбивства, позбавляючись тіл?

— Це звучить божевільно, але я думаю, так…

— Тобто вони самі вбивають своїх спадкоємців?

Ньєман став лицем до столів, за якими сиділи Кляйнерт з Іваною. Широко розставлені ноги, закладені за спину руки: його номер тільки починався.

— Ні, я так не думаю. Однак у них є якась таємна причина погоджуватися на те, щоб жертвувати одним зі своїх.

Цього разу Кляйнерт підвівся.

— Це вже реально якась маячня.

Ньєман, який досі не зняв пальта (ще одна акторська штучка), підняв указівний палець і підвищив голос:

— Але цього разу щось пішло не так і трупи знайшли!

Кляйнерт попрямував до вікна і на ходу озирнувся через плече на Івану, мовляв: «За вашим босом психлікарня плаче». Але та відмовила йому в цьому спільництві: вона була на боці Ньємана, що б він не розповідав.

— І хто тоді, по-вашому, вбиває цих нащадків?

Ньєман опустив руки.

— Гадки не маю.

Запала мовчанка — очко на користь Кляйнерта. Французький флік наобіцяв золоті