Худий - Дешіл Хеммет
Гілберт Уайнент чекав мене в коридорі. Ми ні про що не розмовляли, аж поки не сіли в таксі. Там він спитав:
— Він мені повірив?
— Звичайно. А ти що, збрехав?
— Ні-ні; але люди не завжди нам вірять. Не розповідайте нічого мамі, гаразд?
— Добре, якщо тобі так хочеться.
— Дякую, — промимрив він. — Як ви гадаєте, на заході країни в молоді більше можливостей, ніж тут у нас, на сході?
Я уявив, як він працює на лисячій фермі Гілда, і відказав:
— Зараз — ні. А що, збираєшся на захід?
— Не знаю. Хочу якоїсь справи. — Він поправив вузол на краватці. — Хай моє запитання не видасться вам смішним: чи багато є випадків кровозмішення?
— Трапляються, — відповів я, — тому й назва існує. Він спалахнув.
— Та я не глузую з тебе, — запевнив я його. — Ніхто нічого певного про це не знає. Як ти визначиш?..
Кілька кварталів ми їхали мовчки. Тоді він знову озвався:
— Хочу задати вам ще одне запитання: що ви думаєте про мене? — Він знітився більше, ніж Елвіс Квін у свій час.
— Ти буваєш чудовим, — відповів я, — а буваєш і бридким.
Він відвернувся, дивлячись у вікно:
— Я ще зовсім малий.
Знову запала мовчанка. Гілберт закашлявся, з кутика рота в нього зацебеніла кров.
— Та той бурмило таки тебе скалічив, — зауважив я.
Хлопець сором'язливо кивнув і приклав носовичок до рота.
— Я не такий дужий.
Біля готелю «Котленд» він не дав мені допомогти йому вилізти з таксі й запевнив, що сам дістанеться до свого помешкання, одначе я піднявся разом з ним, підозрюючи, що в іншому разі він нікому не скаже про свій стан.
Я натиснув на дзвоник, перш ніж Гілберт витяг ключа, і Мімі відчинила двері. Вона вилучилась на синець під оком сина.
— Його поранено, — повідомив я. — Поклади його в ліжко і виклич лікаря.
— Що сталося?
— Уайнент попросив його дещо зробити.
— Що саме?
— Не має значення, поки ми не знайдемо Уайнента.
— Але Клайд був тут, — сказала вона. — Тому я тобі й подзвонила.
— Що?
— Так, був, — закивала вона. — І цікавився, де Гіл. Він сидів майже годину або й більше. Лише хвилин десять як пішов.
— Гаразд, поклади його в ліжко.
Гілберт уперся проти моєї допомоги, тож я залишив його в спальні з матір'ю, а сам попрямував до телефону.
— Хтось дзвонив? — спитав я в Нори, коли нас з'єднали.
— Так, сер. Пани Маколей і Гілд просили їм передзвонити, як і пані Йоргенсен та Квін. Діти не озивались.
— Коли дзвонив Гілд?
— Хвилин п'ять тому. Ти що, обідатимеш один? Ларрі запросив мене на нову виставу Осгуда Перкінса.
— То вперед! До зустрічі!
Я подзвонив Герберту Маколею.
— Побачення зірвалося, — повідомив він. — Наш друг подзвонив і сказав про це — невідомо, що він надумав. Послухай, Чарлз, я йду до поліції. Більше не можу.
— Мабуть, нічого іншого і не лишається, — погодився я. — Я вже й сам думав подзвонити в поліцію. Я у Мімі. Уайнент був тут кілька хвилин тому. Ми з ним розминулися.
— Що він робив у неї?
— Спробую зараз з'ясувати.
— Ти серйозно про дзвоник до поліції?
— Ясна річ.
— То подзвони, а я зараз під'їду.
— Гаразд. До зустрічі.
Я зателефонував Гілду.
— Щойно ви пішли, я одержав новини, — повідомив він. — Ви де? Можна говорити?
— У місіс Йоргенсен. Мусив привезти хлопця додому. Цей ваш рудоволосий бугай зробив йому внутрішній крововилив.
— Уб'ю це мурло! — прогарчав він. — То краще не розповідатиму по телефону.
— У мене також є новини. Уайнент, за словами місіс Йоргенсен, був у неї майже годину і пішов за кілька хвилин перед моїм приходом.
Гілд якийсь час мовчав, а тоді кинув:
— Нікого не випускати! Зараз буду.
Я саме розшукував телефонний номер Квінів, коли у вітальню вийшла Мімі.
— Як ти думаєш, у нього серйозне поранення? — спитала вона.
— Не знаю, необхідно викликати лікаря. — Я підсунув до неї телефон. Коли вона подзвонила, я сказав: — Я повідомив поліцію, що Уайнент приходив сюди.
Вона кивнула.
— За цим, власне, я тобі телефонувала — порадитись, чи слід їм казати.
— Ще я подзвонив Маколею. Він теж приїде.
— Він мені нічого не зробить! — обурилась вона. — Клайд дав їх мені за власним бажанням — і вони мої!
— Що твоє?
— Акції, гроші.
— Які акції? Які гроші?
Вона підбігла до стола і висунула шухляду.
— Ось, дивись!
Там були три пачки акцій, зв'язані разом широкими гумовими пасками. Зверху лежав рожевий чек на 10 тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню на ім'я Мімі Йоргенсен, виписаний Клайдом Міллером Уайнентом від 3 січня 1933 року.
— Дату проставлено на п'ять днів наперед, — зазначив я. — Що за безглуздя?
— Він сказав, що не має зараз на рахунку достатньої суми й не встигне її вкласти протягом одного-двох днів.
— Це дорого коштуватиме, — попередив я її. — Сподіваюсь, ти до цього готова?
— Не розумію чому, — заперечила вона. — Чому б моєму чоловікові… колишньому чоловікові… не забезпечити мене і своїх дітей, якщо він цього бажає?
— Облиш! Що ти йому продала?
— Продала?
— Атож. Що ти пообіцяла зробити протягом цих днів чи що зажадав він в обмін на цей чек?
Вона незадоволено скривилась.
— Їй-богу, Ніку, ти коли-небудь станеш повним придурком через свою постійну підозрілість.
— Поки тільки вчусь. Ще три уроки — й одержу диплом. Пригадуєш, вчора я тебе попередив, що ти можеш опинитися за…
— Не треба! — зойкнула вона і затулила мені рота рукою. — Нащо повторювати? Ти ж бо знаєш, як мене це лякає і… — Голос її став солодким і улесливим: — І мусиш знати, що я збираюся робити. Невже ти такий бездушний?
— Не в мені справа, — зауважив я. — Думай про поліцію. — Я підійшов до телефону і подзвонив до Еліс Квін. — Це Нік. Нора сказала, що ти…
— Так. Ти бачив Гаррісона?
— Ні, відтоді як залишив його у тебе.
— Якщо побачиш, то не кажи про нашу вчорашню розмову. Я так не думаю — навпаки.
— Я цього і не вважав, — запевнив я її, — і не збирався нічого йому переповідати. Як він почувається сьогодні?
— Він зник.
— Що?
— Зник. Кинув мене.
— Але ж і раніше таке траплялося. Він повернеться.
— Знаю, та цього разу боюся. Він не пішов на роботу. Сподіваюсь, просто кружляє десь віскі… однак чогось боюсь. Ніку, як ти гадаєш, він справді кохає те дівчисько?
— Принаймні йому так ввижається.
— Він казав, що кохає?
— На це не слід зважати.
— Може, варто було б поговорити з нею?
— Ні.
— Чому — ні? Думаєш, вона
