Червона Офелія - Лариса Підгірна

У цей час до льоху зазирнув прикордонник.

— Вони тут, пане поручнику! — гукнув до Казиміренка. — Ось де вони, у льоху!

— Виходь на світ Божий! — Марко вказав різникові на двері. — Давай, швидше, а то час із тобою втрачаємо.

На подвір’ї уже товклося з п’ятеро прикордонників. Казиміренко задоволено поплескав Шведа по плечу.

— Знайшов! Бачу, що знайшов! Молодець, Марку.

— Так… У бочці з кров’ю. Пане поручнику… Цей чоловік каже, що його залякали, а він, з усього видно, й поняття не мав, де те кліше заховане. Схоже, той, хто був у сукні, його вночі і заховав.

— Це він так тобі сказав? — хмикнув Казиміренко. — Оцей пройдисвіт, що продався більшовицькій комуні?

— Та зачекайте… продався. З ножем біля горла та з дулом коло скроні залякана людина по-іншому мислити починає. А може, вчинимо по іншому? — запропонував Марко. — Ніхто ж наче і не знає, окрім нас, що кліше знайшлося. Може, залишити тут на ніч засідку? А раптом наші друзі сюди сунуться?

— Добре кажеш, — погодився Казиміренко. — Тоді чого я сюди стільки людей привів?

— Так ви ж по м’ясо прийшли, пане поручнику! — кивнув Швед на недосмажену свинячу тушу.

— І то правда… — Казиміренко почухав потилицю. — Слухай сюди, — звернувся він до різника. — Сидітимеш удома. З обійстя — ні ногою. Досмалюй свою тушу, працюй, ніби нічого не сталося. А хлопцям видай з льоху, яку там маєш свинячу тушу, порубай, наче ми за нею і приходили до тебе.

— Добре, добре, панове! Зараз! — заметушився різник. — Найкращу видам!

— Троє за ним, допоможіть винести, попорати усе. Двоє на варті, — наказав Казиміренко. — Як підемо, чекати вечора, носа не показувати. Увечері, як засутеніє, буде вам підмога.

Поки різник порався разом із вояками над м’ясом, ділив тушу на шматки, Марко споглядав усе те, не випускаючи з рук скриньку з кліше.

Отак просто… у бочці з кров’ю. Чи варто було це кліше стількох смертей? Найбільше шкодував за Анною Головацькою. Кренцель, що протягував йому кулю у порцеляновому лотку, розпанахана голова й тіло дівчини на столі у мрецькій стояли йому перед очима.

Невже Крамовський і є та потвора, яка безжально губить людські душі заради більшовицької ідеї? Чи Кость? Оце найнеприємніше, найболючіше. Бо Крамовський йому геть чужий. Але не Кость, його побратим.

— Слухай, ходімо вже, а то там у маєтку такий лемент… — сміючись проказав Казиміренко. — Артисти наші не снідавши, кухня під вартою… Злі усі… Хлопці тут і без нас справляться. Чув мені? — гукнув поручник до різника. — Якщо доведеш свою невиновність, врятую тебе від розстрілу, обіцяю. Та не доведи Господь…

— Так, так, пане поручнику, усе зроблю, що накажете! Слово честі, я нічого про той сховок у бочці не знав!

— Ну, добре, що знайшлося, — проказав Казиміренко якось сумно. — Аби було для чого ті гривні друкувати, а то розхристана у нас якась Україна. Клаптями.

— То нічого, зберемо. Тільки от компанію усю ми так і не накрили, — відповів Марко. — Та й Крамовський точно відпиратися буде. Як доведемо, що то він у жіночій сукенці таємним ходом до різника бігав?

— Слухай, Марку, не будь таким розумним! — відповів Казиміренко. — Чи по-твоєму треба було дочекатися, коли те кліше потрапить до рук совєтських агентів? Твоєму Снігіріву добре сидіти там у Кам’янці у Розвідочній управі та будувати версії, а тут щоденно роботи купа! Ще й тепер думай, що з тими артистами робити…

— До речі… Про совєтських агентів… — Марко важко зітхнув. — Один з них може виявитися моїм давнім другом… Він міг виконувати усю чорну роботу для Крамовського.

— Хто такий?

— Кость. Кость Чорницький, із Волочиська. Ми з ним училися в Одеській школі прапорщиків… Разом вступили до університету в Кам’янці… Він мене і з актрисою Біличенко познайомив… Просто не віриться, що Кость може бути причетним до такого…

— Ти сам розповідав, як тебе вчив твій Снігірів не довіряти мамі рідній, — зауважив Казиміренко.

— Воно то так. Просто в голові не вкладається, що Чорницький може виявитися більшовицьким агентом. — Марко потер лоба. — Ми ж із ним їли з однієї миски, одним кавалком хліба ділилися! Він до Волочиська, до речі, разом з нами на потязі прибув.

— Що ж ти одразу не сказав мені, Пінкертоне? Зараз телеграфую до міста, нехай обережно перевірять. Хоч, звісно, вдома він навряд чи сидить…

* * *

Коли Марко увійшов до парадної зали, столи вже були застелені і сервіровані. За розпорядженням Казиміренка, артистів таки вивели на пізній сніданок. Злі та обурені, вони мовчазно їли під наглядом вартових. Ольга Татарінова тільки зітхала та все оглядалася: Крамовський до столу так і не з’явився, а запитати, де він, Ольга не наважувалася.

Зголоднілий Швед підкликав молодицю, що подавала їсти.

— Принесіть і мені щось, бо від ранку голодний ходжу. Бодай канапку і чаю.

— Та чому ж канапку тільки, зараз усе, що положено, те і принесу! — жваво промовила та. — Пан поручник наказав нам вас глядіти!

Марко пошукав поглядом Біличенко. Олеся сиділа в самому кінці столу, віддалік від усіх. Похмуро дивилася на свою тарілку, в якій змішала зо дві ложки сиру й сметани.

Швед підійшов, відсунув стілець, сів напроти. І поки жіночка викладала перед ним канапки, масло, шмат холодної буженини та наливала чаю, Марко не зводив очей з Олесі.

— Чого така засмучена? — проказав до неї.

Біличенко мовчки підняла погляд на Марка.

— А тобі що до того? — відповіла холодно і відсторонено. — Яке тобі діло до того, що зі мною і чому я така?

— Значить, є діло, раз запитую, — Марко намастив окраєць хліба маслом, уклав на нього шматок буженини. — І апетит, бачу, у тебе геть пропав…

— Пропав, — коротко відповіла Олеся.

— Ну і даремно! — промовив Марко, з апетитом відкусивши півканапки. — Буженина навіть дуже смачна. Та й день сьогодні чудовий.

— Бо ви заарештували Крамовського? — Біличенко стиснула вуста і розгнівано зиркнула на Шведа.

— Так, бо ми заарештували московського агента Крамовського і знайшли кліше, про викрадення якого знають навіть білетери і прибиральниця у Кам’янецькому театрі.

— То того ти сяєш, як мідний таз на сонці? — тихо промовила Біличенко.

— Іменно! — усміхнувся Марко. — Олесю… Ну чого ти, справді? Навіщо вдаєш із себе мегеру?

— Бо ти, Шведе, крок за кроком руйнуєш моє життя, — відповіла вона з притиском. — Ти обіцяв, що зробиш мене щасливою, — прошепотіла вона. — А тим часом за кілька днів зруйнував його…

— Що ж я такого зробив? — поцікавився Марко. — То моя робота — висліджувати ворожих агентів. Хто винен,