Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
— Я зможу врятувати мого господаря! — кричав він з маніякальним блиском ув очах. — Я ще його врятую!
Отцеві Бравну залишалося лише провести поглядом човен, котрий насилу піднімався уверх течією, і молитися про те, що старий зможе вчасно розбудити мале містечко.
— Дуель — це доволі погано, — пробурмотів він, відгортаючи з чола скуйовджене волосся кольору пилюки, — та в цій дуелі щось не так, якщо це взагалі дуель. Я це серцем відчуваю. Якщо це не дуель, то що?
Коли він стояв і вдивлявся у воду, в котрій віддзеркалювався захід сонця, то почув з іншого боку звуки, щодо походження котрих неможливо було помилитися — це був дзенькіт рапір. Він повернув голову.
У найдальшій частині цього подовгастого острівця, на пасмі трави, котре простяглося за останнім рядом троянд, вже зійшлися дуелянти з рапірами. Над ними сяяв вечірній купол золотистого заходу сонця, і хоча вони й були досить далеко, можна було розрізнити всі деталі сутички. Вони зняли свій верхній одяг, але жовтий жилет і сиве волосся Сарадіна та червоний жилет і білі штани Антонеллі блищали, ніби яскраві кольори ляльок, що танцюють у годинниковому механізмі. Дві рапіри іскрилися на всю довжину, ніби дві діямантові голки. В цих двох фігурах, котрі видавалися такими малими й смішними, було щось жахливе. Вони виглядали, як два метелики, котрі намагаються настромити один одного на шпильку.
Отець Бравн побіг щодуху, і його малі ноги замиготіли, ніби спиці в колесі. Та коли він прибіг на місце дуелі, то побачив, що з’явився надто пізно й водночас надто рано: надто пізно, щоб зупинити бійку, котра відбувалася в тіні похмурих сицилійських човнярів, що сперлися на свої весла, і надто рано, щоб передбачити зловісний результат дуелі. Обидва чоловіки були чудовими фехтувальниками, князь бився з цинічною впевненістю, натомість молодий сицилієць — зі смертоносним розрахунком. Мало хто міг би похвалитися, що бачив у амфітеатрі таку дзвінку й іскристу боротьбу, як на цьому острівці, котрий загубився десь у хащах очерету. Запаморочлива дуель тривала настільки довго, що в серці збентеженого священика почала оживати надія; от-от мав би з’явитися містер Поль з поліцією. Він би навіть утішився, якби Фламбо повернувся зі своєї риболовлі, тому що Фламбо був вартий чотирьох чоловіків. Та жодних ознак появи Фламбо не було, і, як не дивно, не було видно й містера Поля з поліцією. А на острові не було ні якогось порома чи дошки, на котрій можна поплисти; на цьому всіма забутому острові вони були настільки ж загублені й відрізані від решти світу, як на скелях посеред Тихого океану.
Та ось отець Бравн почув, що дзенькіт рапір пришвидшився й майже в цю ж мить князь розкинув руки. Вістря рапіри завидніло у нього між лопаток. Князь похитнувся всім тілом, ніби хлопчисько, котрий хоче продемонструвати колесо. Рапіра вилетіла у нього з руки, ніби падаюча зірка, і втонула десь у воді. А він настільки сильно вдарився об землю, що при падінні зламав великий кущ троянд і в повітря піднялася хмара червоних пелюсток, що нагадувала дим у якійсь язичницькій святині. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.
Священик негайно приклякнув біля тіла, та не було жодних сумнівів — князь був мертвий. Поки отець намагався робити якісь безнадійні спроби порятунку, почулися перші голоси з найвіддаленішої частини річки й невдовзі з'явився поліцейський човен, на которому був констебль й інші важливі особи, а також схвильований містер Поль. Малий священик піднявся з колін, і на його обличчі застигла гримаса неприхованого подиву.
— Чому він не з’явився бодай трохи раніше? — пробурмотів він.
Через якихось сім хвилин острівець окупували мешканці міста та поліцейські, останні схопили переможного дуелянта, нагадуючи йому згідно зі звичаєм, що все, що він скаже, може бути використано проти нього.
— Я більше нічого не скажу, — відповів маніяк з дивним і вмиротвореним обличчям. — Я більше нічого й ніколи не скажу. Я дуже щасливий і хочу лише, щоб мене повісили.
Він замовк, і його забрали, і, як не дивно, він і справді не промовив ані слова на цьому світі, за винятком одного слова «Винен», котре сказав на суді.
Отець Бравн непорушно споглядав, як острівець заповнювали люди, як заарештували месника, як забирали тіло покійного після того, як лікар підтвердив смерть, — і все це, як у якомусь потворному сні, коли не можеш навіть поворухнутися. Він повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію повернутися разом з ними до міста й залишився один в саду, дивлячись на зламаний кущ троянд і на весь цей зелений театр, де так швидко відбулася дивна трагедія. Світло поволі вмирало на фоні ріки, імла піднялася над болотяними насипами; кілька пізніх птахів поспішно перелетіли на той бік.
У підсвідомості отця Бравна (а його підсвідомість була надзвичайно жвава) загрузла невимовна впевненість у тому, що в усій цій історії залишилося щось нез’ясоване. Це відчуття переслідувало його впродовж усього дня, і його не можна було витлумачити лише фантазією про «дзеркальну місцину». Те, що він тут побачив, не було справжнім — це була гра, якийсь маскарад. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дозволяють проколоти себе рапірою заради жарту?
Коли він сидів на сходинках пристані й роздумував про все, що трапилося, то побачив високу темну тінь вітрила, котре тихо наближалося лискучою рікою. Він зірвався на рівні ноги, почуття переповнювали його.
— Фламбо! — заволав він і, як тільки Фламбо зійшов на берег зі своїм рибальським причандаллям, кинувся потискати йому обидві руки, чим надзвичайно здивував здорованя. — Фламбо! То вас не вбили?
— Вбили? — перепитав рибалка з величезним здивуванням. — А чому мене мали вбити?
— Ох, тому що вбили майже всіх інших, — ніби навмання відповідав священик. — Князя Сарадіна вбили, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати зомліла, а я взагалі вже не знаю, чи я ще на цьому світі, чи вже на іншому. Та, Богу дякувати, ви — поруч.
І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.
Від пристані вони пішли до будинку, минули низький карниз, заглянули в одне з вікон, так як і першого разу. Їхню увагу привернуло світло в кімнаті. Стіл у подовгастій кімнаті був підготовлений до обіду, коли вбивця Сарадіна з’явився на острові, наче буря. Зараз тут