Необхідне зло - Абір Мукерджі

— Чим можу допомогти, сагибе?

— Маю зустріч із міс Пемберлі,— збрехав я.

— Авжеж,— кивнув він.— Якщо ви не заперечуєте, хлопець повідомить їй, що ви прийшли.

Я поклав на конторку купюру в п’ять рупій.

— Просто скажіть, у якому вона номері, і я сам піднімуся.

Чоловік озирнувся. У фойє нікого не було, крім нас із котом.

— Номер п’ятнадцять,— сказав він, ховаючи банкноту в кишеню.— Другий поверх.

Я подякував і повернув до сходів.

Коли я постукав у дерев’яні двері, ті аж ходором заходили. За мить вони відчинилися, і на порозі постала міс Пемберлі, і досі вбрана в біле сарі. У мене перехопило подих: схожість із Сарою була вражаюча. Очі в міс Пемберлі почервоніли, волосся, нещодавно так охайно заплетене, тепер розсипалося по плечах.

— Міс Пемберлі?

— Так?

Схоже, думки її були чимось зайняті. І це зрозуміло, враховуючи обставини.

— Моє ім’я капітан Віндгем. Я з Імперської поліції міста Калькутти. Ви не проти, якщо я поставлю кілька запитань?

— Навіщо вам зі мною говорити? — почала захищатися вона.

Утім, багато хто занервував би, якби його мав допитувати поліцейський.

— Я допомагаю розслідувати вбивство принца Адгіра. Наскільки я зрозумів, ви з ним були близькі. Сподівався, ви зможете мені допомогти.

Вона на мить завагалася. Мабуть, і досі приголомшена. Гадаю, вона тільки на кремації й побачила тіло принца і лише тепер почала усвідомлювати всю значущість події.

— Можна мені увійти, міс Пемберлі?

Думки її повернулися до реальності.

— Авжеж,— відступила вона вбік.

У кімнаті панував безлад. На ліжку стояли наполовину спаковані валізи, зі скрині на підлозі звисали сукні й інший одяг. Вона простежила за моїм поглядом.

— Вибачте, будь ласка, за стан кімнати,— вибачилася жінка.

— Їдете? — запитав я.

— Не маю причин залишатися тут і далі,— відповіла вона. А тоді похитала головою: — Це не правда, але залишатися мені не можна.

Я провів її до невеличкої канапки у кутку кімнати поруч зі скляними дверима, що вели на веранду. Сам улаштувався на стільці поруч.

Вона сіла й узяла себе в руки.

— Отже, капітане, що вас цікавить?

— Розкажіть, як ви познайомились із принцом.

Вона кивнула.

— Адгіра я зустріла років зо три тому.

— У Самбалпурі?

— Ні, у Лондоні. У «Східному клубі» влаштували вечірку... прийом, на честь королівських штатів, які допомагали нам під час війни. Я супроводжувала батька, який представляв Адміралтейство. Там були й Аді з магараджею. Їх ушановували за те, що зібрали загін добровольців, ну і, звісно ж, за фінансову підтримку. За вечерею ми сиділи поруч. Майже нічого не сказали одне одному, але я одразу ж зрозуміла, що сподобалася йому. Не раз ловила на собі його погляд. Досить безсоромний, до речі. Пригадую, що тоді вважала дуже неввічливим витріщатися так на мене без усякого сорому. Два дні по тому прийшов лист, де принц запрошував мене на чай у готель «Ріц». Я була молода і дурна і повірити не могла в таке нахабство. Та водночас мене це дуже тішило. Сама думка про роман із принцом... Це ж мрія кожної дівчини, еге ж? Урешті-решт я вирішила прийняти запрошення й зустрітись із ним. Очікувала побачити такого собі персонажа з «Тисячі й одної ночі», але він прийшов у сорочці від «Тернбул і Ессер» і костюмі від «Севіль Роу»; його легко було б прийняти за англійського джентльмена, якби не колір шкіри...

Вона замовкла і подивилась у вікно. Гадаю, бачила вона там не Самбалпур, а відкриту терасу ресторану готелю «Ріц».

— Міс Пемберлі? — нагадав я про себе.

Вона витягла хусточку з-поза манжети рукава блузки й обережно промокнула одну щоку.

— Вибачте.

— Авжеж,— сказав я, злякавшись, що вона розридається.

На такий випадок існує два надійні способи запобігти сльозам. Перший — чай, але телефону не було, тож і зателефонувати вниз і замовити горнятко не можна. Лишався другий. Я витяг із кишені пачку «Кепстенса» і запропонував їй одну з тих кількох, що в мене залишилися.

Вона похитала головою.

— Ні, дякую. Я не палю,— вибачилася вона.

Більше ніяких ідей у мене не було. Якщо хлинуть сльози, доведеться гладити її по спині, а то вже буде незручно для нас обох. Та я її недооцінив. Вона не розплакалася. Витерла очі і сховала хустинку.

— Ви зустрілися з принцом Адгіром у «Ріці»,— нагадав я.

— Так. Там і тоді він мені освідчився. Сказав, що ми втечемо в Індію, і я стану принцесою. Пообіцяв життя, про яке тільки мріяти можна.

— І?

— Спокуслива пропозиція. Секунд на десять. Я читала історії дівчат, які виходили заміж за індійських принців. У Лондоні — вино і троянди, але варто йому привезти тебе додому десь у глушині Індії, таке собі містечко, де вулицями воли ходять, де час зупинився ще в тисяча семисотому році, і ти в гаремі, одна з десятьох дружин і хтозна-скількох наложниць, і сама не розумієш, що це з тобою трапилося. Ні, капітане, таке життя не для мене. Я сказала, що мені дуже приємно, але ні, до Індії я з ним не тікатиму.

— Але ви тут,— луною відгукнулася фраза, яку я лише годину тому сказав Енні.

Вона знизала плечима.

— Не думаю, що Аді звик, щоб йому відмовляли. Це лише змушувало його бути наполегливішим. Він присилав мені квіти, тоді прикраси: дрібнички — сережки, намиста. Я була про них не дуже високої думки, аж доки мама не віднесла їх до ювеліра, щоб той оцінив. Урешті-решт я погодилася знову з ним зустрітися. Він повідомив, що затримався в Лондоні, щоб бути поруч зі мною. Серце моє не витримало. Я побачила його інший бік — уразливість. Наступні кілька тижнів він старанно домагався моєї прихильності, і моє ставлення до нього змінилося. Переді мною був не якийсь там розбещений принц, він дійсно прагнув кращого життя для свого народу. Урешті-решт я погодилася приїхати сюди — не як дружина, але як подруга, і лише в тому разі, якщо можу зробити щось добре.— Вона посміхнулася своїм спогадам.— Пригадую, як це його потішило: він радів, як цуценя новій іграшці. Домовився про посаду для мене у місцевій школі, і місяць по тому ми вилетіли разом. Я почала працювати у школі, викладати