Необхідне зло - Абір Мукерджі

У дальньому куті, подалі від інших гостей, шепотілися про щось диван і майор Бхардвадж. На диванові була кремова курта до колін, майор прийшов у військовій формі, і на грудях у нього дзенькало стільки медалей, неначе він пограбував королівський монетний двір.

— Хто це? — поцікавивсь я, вказавши на молоду індійську жінку, коли до нас підійшов слуга з келихами шампанського на срібній таці.

— Це, мій любий капітане,— відповів полковник Арора,— магарані Девіка, третя дружина Його Високості магараджі.

Оце так несподіванка! І не тому, що вона за віком в онуки королю годиться, а переважно тому, що, як мені здавалося, королівські жінки не можуть відвідувати такі заходи. Мені казали, що вони можуть подорожувати в особливому автомобілі, але я вважав, що лише в ті місця, де немає чоловіків.

— Хіба вона не мусить залишатися на жіночій половині? — запитав я.

Полковник так глянув на мене, ніби я бовкнув щось безглузде чи навіть образливе.

— Капітане,— зітхнув він.— Жіноча половина — не в’язниця. Якщо чоловікам не можна туди заходити, це не означає, що жінкам не можна звідти виходити. Вони можуть заходити й виходити, коли захочуть.

— Чому тоді я не можу розпитати принцесу Ґітанджалі? — розгубивсь я.

Юна магарані повернулася в наш бік. Вона справжня красуня.

Полковник зробив ковток шампанського, побачив вираз мого обличчя.

— Ми вже про це говорили, капітане. Мусимо дотримуватися протоколу.

Не встиг я заперечити, як двері відчинилися, і увійшла Енні в чорному шовковому сарі, розшитому по низу золотими квітами. Волосся вона зав’язала назад, а на шиї виблискувала діамантом оксамитка, яку я вже бачив у Калькутті. Я вперше побачив її в індійському вбранні, вона впливла до кімнати, як справжня богиня.

Обличчя полковника Арори пожвавішало.

— Міс Ґрант,— посміхнувся він.— Приємно знову вас бачити.

Енні посміхнулась у відповідь і підійшла. Арора взяв її руку й поцілував.

— Дозвольте сказати, що сьогодні ви просто сяєте.

Схоже, вони з Енні вже давно знайомі. Чому б і ні, подумав я. Вона була приятелькою Адгіра, Арора — його ад’ютант. Але чомусь це мене роздратувало.

Арора повернувся до мене.

— Дозвольте представити капітана Віндгема і сержанта Банерджі з поліції Калькутти.

— О, ми з цими джентльменами давні приятелі,— відповіла вона, протягуючи мені руку для поцілунку. Я з радістю торкнувся її губами.

— Невже? — здивувався Арора.

— Світ дуже маленький,— пояснив я.

— Саме так,— погодилась Енні. Очі її хитро виблиснули.— Власне, ми всі маємо спільного знайомого. Промисловця Джеймса Бучана,— додала вона.— Саме на одному з його прийомів у Калькутті я познайомилася з Адгіром і полковником Аророю.— Вона повернулася до полковника: — Вибачте капітана Віндгема, полковнику. Він не великий прихильник містера Бучана. Утім, капітан до всіх ставиться з певною підозрою.

Полковник переводив погляд із мене на Енні та не знав, що і сказати.

— Гадаю, в одному капітан зі мною погодиться: сьогодні ви маєте напрочуд елегантний вигляд,— нарешті сказав він.

— Сукня вам дуже личить,— додав я.

— Дякую, капітане,— з усмішкою відповіла Енні.— Хочу повернути вам комплімент. Давненько не бачила я вас у фраку, уже почала боятися, що ви забудете, як зав’язувати краватку.

Рука сама потяглася до краватки під комірцем. Вона не така вже й далека від правди.

Відчувши моє збентеження, Арора спробував розрядити атмосферу.

— Ходімо, міс Ґрант,— узяв він її під руку.— Дозвольте мені представити вас іншим жінкам.

Я ковтнув шампанського і простежив поглядом, як він повів її до місіс Кармайкл і магарані Девіки.

Поруч зі мною зітхнув Не Здавайся.

— Що таке, сержанте? — поцікавивсь я.

— Нічого, сер.

— Кажіть,— не відступав я.— Мало мені того, що сталося, так ще і про вас непокойся!

— Просто мені здалося, що полковнику Арорі подобається міс Ґрант, сер.

— Дурниці,— відрізав я і махнув рукою в напрямку бару.— Навіть не уявляю, як це взагалі могло спасти вам на думку. Ходімо вип’ємо, доки уява не завела вас занадто далеко.

Сер Ернест Фіцморіс відірвався від розмови з Кармайклом і посміхнувся нам. Кармайкл був не такий радий нас бачити.

— Два подвійних віскі,— кинув я бармену і повернувся до англійців.

— Є новини з Делі, містере Кармайкле? — простодушно поцікавивсь я.

— Телеграф не працює,— спохмурнів посол.— Схоже, мусон пошкодив лінію на півночі від Самбалпура. Ніяк не можу передати повідомлення.

— Шкода.— Я поцокав язиком, піднімаючи один із кришталевих бокалів, які поставив на стійку бармен.— Може, зателефонувати?

— Телефонні лінії також пошкоджені.

— У такому разі я лишуся, доки не полагодять лінії. Не хочу ображати магараджу своїм від’їздом, особливо після його люб’язного запрошення пожити в палаці.

Кармайкл опустив бокал із джином.

— А ви, сер Ернест? — продовжував я.— Надовго тут?

Ділок похмуро покосився в бік дивана і майора Бхардваджа.

— Залюбки повернуся до Калькутти якомога скоріше,— відповів він.— Якщо місто ще не змило. Чув, дощі цього року дуже сильні.

— Вам не подобається Самбалпур? — поцікавивсь я.— Мушу зізнатися, мені тут починає подобатися. Принаймні, їхати я не кваплюся.

Він затягнувся сигарою.

— Трохи задалеко від цивілізації, як на мене.

Я оглянув кімнату і заможних гостей, що пили коктейлі та шампанське.

— Що скажете про сьогоднішній похорон? — запитав я.

— Доволі видовищно,— хмикнув він,— і дуже мелодраматично, як на мій смак. Чого варті лише слони, що плачуть!

— Ви добре знали принца Адгіра?

Він зробив маленький ковток віскі.

— Не дуже. Ми мали ділові стосунки, але він не з тих людей, із якими я приятелюю.

— Цікаво,— зауважив я.— А я чув, що його називають передовою людиною. Блискучою. Мені казали, що він став би чудовим правителем.

— Так, так,— утрутився Кармайкл.— Він був дуже розумним. Може, навіть занадто розумним.

— Дуже слизький,— кивнув Фіцморіс.— У переговорах у глухий кут загнати важко було.

— Гадаєте, з його братом легше буде мати справу?

— Сподіваюся,— посміхнувся він і підняв бокал.

Більше запитати я нічого не встиг, бо двері відчинилися й увійшов принц Пуніт. Усі очі звернулися до нього, його ж погляд був спрямований на жінок. На ньому був фрак, такий випрасуваний, що, торкнувшись, можна було, певне, порізати руку. Він пройшов на середину кімнати, шкіряні черевики відбивали світло, немов те дзеркало, поблажливо кивнув